Продовжуючи рух на захід від Нікітської розщелини, я опинився на гуртовій дорозі шосе, що йде паралельно, але на сотню метрів вище. Іти тут було явно цікавіше, ніж асфальтом і якби не таблички з погрозами, розвішані місцевими юннатами, можна було б розслабитися і забути. Незабаром композицію доповнила колюча дротяна на деревах, і стало дуже цікаво. З дороги звернула вгору маркована стежка. Я не втримався і пішов за нею. Забравшись на найближчу скелю (на карті позначена як висота 489), стежка обірвалася, мабуть, вона вела на якийсь скелелазний маршрут. Проте далеко внизу я розрізнив силует Масандрівського палацу Олександра 3.
Не складно здогадатися, що саме туди я й подався. Під гіркою мені зустрілися численні рештки кам'яних стін невідомого походження. У соснах вирували зграйки дятлів (ось уже не знав, що вони літають зграями). А я тихенько брів стежкою, яка спочатку стала путівцем, а потім несподівано вивела на асфальтовий серпантин. У мене здавна існує упередження проти доріг із твердим покриттям. В даному випадку воно теж виправдало себе - дорога привела мене до вискокого паркану, воріт з написом "прохід заборонено" і злому собаці на прив'язі. Тобто глухий кут.