Цей звіт про тур: Найвищі вершини 🗓 29 серпня 2010 р.
Розповідь про похід на Говерлу (маршрут "Високі вершини") 29 серпня 2010р.
В Івано-Франківську ми зустрілися з рештою учасників походу та нашим провідником Олександром. Група зібралася невелика - 6 людей разом із Сашком, усі чудові душевні люди, і ми встигли познайомитися та подружитися вже за ту годину, коли чекали на відправку автобуса. Так що твердження "погані люди в похід не ходять" вірно на всі сто відсотків! Отже, автобусом ми доїхали до села Кваси, де затарилися дуже смачною мінеральною водою, і рушили в дорогу до місця нашої першої ночівлі. Погода нас радувала, на шляху встигли помилуватися навколишньою природою. А вранці на нас чекала дивовижна картина – внизу в долині лежали хмари, з висоти це було схоже на збиті вершки на блюдечку.
З навколишньою природою дуже гармоніювали місцеві кудлаті корівки на низьких ніжках, які йшли на пасовищі, наповнюючи все навколо дзвоном. Сьогодні ми маємо перший серйозний похідний день – ми йдемо на Петрос. Погода чудова, світить сонечко, видимість просто чудова, і навіть незважаючи на досить важкий перехід для незвичного до навантажень міського жителя – настрій відмінний, серце постійно завмирає від захоплення красою навколишньої природи.
Принагідно побачили на власні очі знамениту українську «червону руту»:
Всі міські проблеми і негаразди давно виметені з голови свіжим карпатським вітерцем, і нарешті приходить те блаженне відчуття себе справжнього, коли ти відчуваєш гармонію з навколишнім світом. Я зазвичай вибираюсь у відпустку на природу подалі від цивілізації з її метушнею саме заради цього відчуття. Отже, ми піднімаємось на Петрос, картина звідти просто не піддається опису – завдяки ясній погоді весь Чорногірський хребет та Говерла як на долоні!
Після того, як ми вдосталь милувалися краєвидами, настає час чергового випробування – досить крутого спуску з Петроса, розповідями про яке Сашко лякав нас дорогою. Спуск справді крутий, але завдяки тому, що останніми днями стояла хороша погода, мені він дався навіть легше, ніж попередній підйом. Хоча заради справедливості варто відзначити, що в сиру погоду цей спуск справді досить небезпечний і точно залишив би незабутні враження.
На жаль, на цьому період чудової погоди закінчився – всю ніч іде дощ, мабуть, Карпати хочуть, щоб ми не розслаблялися і побачили їх у різну погоду. У густій хмарі йдемо до найближчого будиночка, де снідатимемо. Мабуть, зараз ми опинилися саме в такому місці скупчення хмар у низинці, якою милувалися вчора зранку. Треба сказати, що зверху воно виглядало краще, ніж зсередини . Адже сьогодні у нас підйом на найвищу гору України – на Говерлу! Ну що ж, ми хотіли пригод – ось і вони! На щастя, дощу немає, просто дуже сиро, але через туман майже нічого не видно – а ось це вже сумно.
Негода розлякала багатьох туристів і на Говерлі ми опиняємося в гордій самоті, хоч за розповідями Сашка зазвичай тут дуже людно. Погода погіршується, і спуск із Говерли, хоч і не такий крутий як із Петроса, дається нам нелегко. Починається сильний вітер, подекуди настільки сильний, що кілька разів збив мене з ніг; часом неможливо було зробити жодного кроку. Так, тепер я розумію, наскільки нам пощастило вчора з погодою під час спуску з Петроса. Однак поступово вітер стихає, ми благополучно спускаємось. Дорогою до місця стоянки бачимо подалі попереду освітлену сонцем ділянку – як доказ мінливості тутешньої погоди.
На вечірній стоянці до нас приєднується другий провідник Олег, який прикрашає враження від нелегкого дня принесеними ласощами та цікавими оповіданнями.
Наступного дня ми здійснюємо невеликий нескладний перехід, бо через суворі погодні умови на Бребенескул вирішили не підніматися. Тому ввечері в нас залишається досить багато вільного часу, щоб вдосталь наговоритися, а гра в «контакт» зі вгадуванням задуманих слів ще більше згуртувала нашу дружню команду.
Всю ніч знову йде досить сильний дощик, який не хоче закінчуватися навіть вранці і тому знову псує нам плани – підйом на Поп-Іван скасовується. Але ми здійснюємо невеликий підйом, щоб побачити знамените Несамовите озеро, де за місцевими легендами живуть душі самогубців, і купання в цьому озері викликає бурю. Схоже, хтось якраз нещодавно викупався в цьому озері, бо погода псується на очах, дощ змінюється снігом, під яким через мокру погоду хлюпає болотце… черевиками . Крім того, під час дощу всі стежки перетворюються на струмки, тому власникам кросівок постійно мокрі ноги гарантовані. Але, з іншого боку, цей сніг додав ще трохи екстриму та нових вражень у наш похід, щоб ми відчули себе у справжньому карпатському поході з усіма природними явищами.
Ось тільки прикро, що озера майже не видно – адже на картинках воно таке гарне!
Виходимо зі снігу і продовжуємо наш маршрут відносно рівною дорогою – круті спуски та підйоми в таку погоду небезпечні.
До вечора вже повертаємось «в цивілізацію» - ночуємо хоч і в наметах, але вже під дерев'яним навісом на рівній підлозі:
Розташований поруч магазинчик урізноманітнить нам вечірнє меню, а в затишному ресторанчику бажаючі покуштували знаменитий український борщ із пампушками та деруни з грибами. Після ранкового переходу снігом ці вечірні посиденьки в ресторані були особливо приємні. Увечері обмінюємося контактами, бо за ці кілька днів встигли потоваришувати, і втрачати зв'язок не хочеться. Вранці збираємо речі і асфальтовою дорогою, що стала вже незвичною, вирушаємо до автобуса на Івано-Франківськ. Там неподалік вокзалу влаштовуємо прощальний обід, і далі наші шляхи розходяться – хтось залишається ще на день погуляти затишним Івано-Франківськом, хтось поспішає додому.