Цей звіт про тур: Загублений світ 🗓 3–5 квітня 2010 р.
Крим. Коли кажеш, що відпочивала в Криму, багатьох зараз це не дивує і не захоплює, бо ну хто не бував у Криму, зараз модно закордон! І ось коли ти починаєш розповідати про пригоди за ці 3 дні (хоча чомусь насправді думаєш, що була там набагато довше), розумієш, що ці 3 дні відкрили для нашої невеликої компанії абсолютно інший, дуже захоплюючий і все також прекрасний, незвіданий край.
Для нас тепер це непросто море і гори, це кожна частинка, кожен момент, який так запам'ятався за період походу. Це рюкзаки, які здаються важкими першого дня, а третього ти вже не звертаєш на них увагу; це почуття «а не так усе й складно, як розповідали», коли пройшов перші кілька метрів рівною стежкою і «уух, ще крок, і я впаду», коли починаєш тупотіти вгору по пагорбах та горах; це гордість, що ти зміг піднятися сам на 600 м мису Айя і звідти споглядати краси південного берега; це цікаві розповіді інструктора із життя лісників та туристів; це перший вечір біля вогнища, стомлений сміх, гаряча їжа та страшилки про «чорного альпініста»; це вперше поставлений намет та зоряні ночі; звивисті стежки, ліс, квіти, чисте повітря…
Перераховувати можна довго, але вже від цього співрозмовнику, якому ти говориш про поїздку до Криму, стає цікаво і він прагне подробиць. Стомивши його трохи своїм мрійливим і замисленим виглядом, купаючись у спогадах, я відволікаюся і починаю свою розповідь.
Для багатьох у нашій компанії (нас було 10 осіб), це був перший досвід тривалого походу, і чесно зізнатися, будучи прив'язаними до міста, та й звичкою відпочинку з комфортом (готелі, пляжі, екскурсії, де привозять та відвозять), ми з чоловіком були невпевнені в тому, чи для нас такий відпочинок. Але, махнувши рукою на це, спокусившись красою Криму і духом пригод, ми закинули рюкзаки на плечі і вирушили на зустріч незвіданому.
За ці 3 дні ми пережили, звичайно, багато, але крім різноманітних емоцій, які збереглися в пам'яті, це звичайно гордість за себе, коли ти йдеш, йдеш, здається, що трохи і пройшов, але коли оглядаєшся, щоб подивитися, звідки почався шлях і приблизно намагаєшся порівняти пройдену відстань, ось тут то й захоплює дух!
Найбільш незабутнім для мене був шлях на мис Айя, на оглядовий майданчик гори Куш-Кая (600м). Можливо, тому що це був перший день походу, і мене охопило стільки вражень, що я не могла з ними впоратися, але, як ми піднімалися на гору і яких зусиль мені це коштувало від незвички до таких навантажень, однак, не зрівнялося з почуттям, коли я стояла на вершині Куш-Кая. Здавалося, втоми як і не було, я стояла, завмерши, дивовижний шматочок світу, навіть хмари були нижче, вдихала повітря і хотілося злетіти. Навіть зараз, гортаючи фотографії, я переживаю знову ці емоції, які важко описати.
Маршрут був дуже цікавим - ми йшли по стежках через зарості ялівцю, тупотіли галявинами, пробиралися через ліс, і навіть шлях від мису до Інжиру здавався дуже захоплюючим для всіх - вид, що зліва відкривається на морі і ліси під ногами, а праворуч навислі над нами гори. Хмари були над нами, перед нами - що хотілося потягнутися і доторкнутися рукою, і навіть навколо нас - був момент, коли ми зайшли в хмару - неймовірне відчуття, раділи як діти - адже хто не мріяв спробувати хмару на дотик =), маленька веселка в хмарі подвоїла наші радості Брокенський привид або Глорія).
Приємними та цікавими були місця наших ночівель, перша ніч була на мисі по сусідству з руїнами військового комплексу, що надавало трохи таємничості. Після романтичного проводження заходу сонця, ми сідали біля багаття і ділилися страшилками – а вночі лежали і прислухалися до шерехів та звуків лісу, відчуття бадьорили =).
Другу ніч ми провели на Інжирі, на сосновій галявині, тут була казкова атмосфера – високі гарні сосни захищали нас від вітру, ділилися приємним ароматом, і відкривали чудовий краєвид на море та захід сонця.
Не менш захоплюючим для нас виявився третій день - ми побували на горі з Бочкою смерті, спробували себе в скелелазінні, бо стежка до Балаклави була не з легких, і погуляли по самій Балаклаві (було забавно звертати на себе увагу серед відпочиваючих, які прогулювалися по набережній, одна тітка навіть говорила).
Потрібно, звичайно, віддати належне нашому провіднику Тарасові, ось хто терпів наші примхи, іноді невдоволення та шкідливості протягом шляху, проте компанія була гарна і весела, на стоянках ми тішили один одного, він нам розповідав історії зі свого лісничого життя, а ми жартували і сміялися над собою, згадуючи минулий день.
Що ж, для любителів полежати на пляжі, милуватися горами з балкона готелю, сидячи на кріслі та потягуючи прохолодний напій через трубочку, такий вид відпочинку не видасться привабливим. Це для тих, хто любить поринути в пригоди, кому цікаво спробувати свої сили, хто любить ходити - побачити гарне місце і дійти туди самому, кому подобається смак їжі на вогнищі, прохолодний вітерець на вершині гори, зоряне небо, не засвічене вогнями міста ... втім, я знову занурилась у спогади. Для всіх, хто бажає побувати гостем із загубленим світом матінки природи – вам сюди!