Що нам сніг, що нам дощ... але ми завжди залишалися дружною родиною

Чесно кажучи, коли я вирішила піти у похід до Криму, я не знала, що чекати від нього та як це буде. Напевно, я більше представляла літню прогулянку горами тільки з рюкзаком на плечах. І ось як воно вийшло...

День перший.

Зустрілися ми всі на вокзалі у Сімферополі. Ніхто один одного не знав, але якось дуже швидко всі познайомилися, і весело стало з перших хвилин. Почалося все з розподілу їжі. Відверто кажучи, думала, що на мене чекають тільки каші, як попереджав мене мій друг, і яке було моє здивування, коли в нашому меню я побачила паштети, шпроти, тушонку, ковбаси, сир, сушені фрукти і навіть шоколад. Дуже швидко все розпихали своїми рюкзаками, і пішли на зупинку, де мали сісти на тролейбус, який відвезе нас у далекі гори.

Вийшли ми біля, як пам'ятаю, ішачої стежки. Поруч був магазин і ми не змогли пройти його повз. У Наташі, нашої співходниці виявилося в цей день народження, і ми запропонували купити трохи коньяку, щоб хоч якось відзначити цю справу.

Ми, звичайно, всі чекали поганої погоди, але те, що було в перший наш похідний день, перевершило всі наші очікування. Не найприємніше відчуття, коли на тебе майже стіною ллє дощ, та й ще цей нескінченний підйом… Ішли довго, зупиняючись часто, всі мокрі наскрізь, хлюпаючи водою в кросівках. Якщо всі спочатку й намагалися обминати калюжі та бруд, то потім швидко на це забили і крокували як солдати, не звертаючи уваги на перешкоди. І, нарешті, ми піднялися, всі промоклі до нитки і мріяли про тепло і затишок.

Як нам потім сказали, вийшли ми на плато гори "Четирдак" (Чатир-Даг), де нам наш провідник Тарас (до речі, окреме спасибі, гадаю, висловить йому вся група) запропонував зупинитися на ніч у турбазі, висушитись і не мокнути вночі у наметах. Усі, звісно ж, погодилися, бо будь-якого з нас можна було вичавлювати, хоча спочатку були налаштовані і на намети під дощем))). Там ми й обігрілися, поїли, випили за день народження і навіть зняли сауну))))

Другий день.

Прокинулися сухими в теплі, визирнули надвір і посміхнулися. Сонця, звичайно, ніхто не чекав, але відсутності дощу були раді всі, проте туман таки нас переслідував. Усією компанією пішли в печеру «Еміне-Баїр-Хосар» (довго запам'ятовувала, і зрештою це зробила). Там окреме спасибі екскурсоводу, до радував він нас від душі. У печері я була вперше і цього не описати, там треба побувати.

І ось після радісної екскурсії ми пішли підкорювати вершину м. Четирдак. І знову дощ, і туман, і все на підйом та на підйом. У рідкісному випадку хмари розганялися і дозволяли нам побачити всю красу гірського Криму. І тут почалися думки: Що ж мені вдома не сиділося? як усі білі люди на дачу поїхати, на шашлики, та в баню»))). Але якось швидко всі ці думки зникали, голова очищалася, і ти йшов і йшов, не думаючи вже ні про що. На самій вершині був тільки туман, але всі були горді собою, що підкорили цю гору.

Сфотографувалися на снігу, перекусили цукерками, що були зверху у рюкзаках, та трохи відпочили. Довго затриматися там нам не довелося, бо сильний вітер і дощ, який нас спіткав, швидко гнав у дорогу.)))

Спуск був уже легший, хоча туман нас переслідував скрізь. У таких умовах ти розумієш, що відставати не можна, тому що в метрах 5 уже не бачиш людину. Але всі один одного чекали, були дуже уважні, тож обійшлися без втрат і без травм. Нарешті спустилися в букову галявину, розпалили багаття, поставили намети і це була наша перша ніч у наметах під дощем))) Дуже швидко всі потоваришували, почали грати в улюблену, як я розумію похідну гру «Мафія», і нам уже було все одно на дощ та мокрі речі.

Третій день.

Прокинулися під співи птахів, але в тумані… Спати на землі – не найкраще задоволення, кістки всі болять, м'язи за 2 дні активної ходьби даються взнаки. Це вдома можна поніжитися в теплій постелі, тут же захотілося дуже швидко встати та випити гарячого чаю.

Зібралися, поснідали вівсяною кашею з курагою, яка тоді здавалася просто дивовижною, і пішли далі підкорювати вершини Криму. Цього дня ми майже залізли на вершину Джемерджі. Чому майже, так тому що на саму вершину вирішили обігнути, але йти вузькою стежкою, знаючи, що під ногами у тебе урвище, хоч він і в тумані, розумієш всю красу цієї прогулянки. Слизьке каміння, розмиті стежки і майже скрізь мітки коней – ось вона небезпека, але ми це все здолали, а коли повз нас пронісся табун коней, то нашій радості не було меж.

Були і на галявині МАН, правда знову через той же туман, ми не змогли розглянути всієї краси цього місця, але така погода))). І навіть ідучи в тумані, а такого ти не зустрінеш у Москві, я тішилася. Якщо подумати, то ми не в тумані, ми йшли в хмарах)) і коли бачила на власні очі те, що раніше дивилася тільки у фільмах, у мене захоплювало подих. Ми називали себе «їжачками в тумані». На стоянку прийшли знову всі мокрі, голодні та брудні по коліно))) Гарячий чай, каша, приготовлена ​​на багатті і гарна компанія – і всім стало добре. Що може бути краще?

День четвертий.

І ось воно, нарешті, сонце, на яке ми так довго чекали. Від радості ми з дівчатами побігли прямо з ранку мити голову в місцевому джерелі. Не знаю, як ми на це зважилися, але нам було байдуже. Крижана вода, яка просто обпалює голову, була просто чудовою. І якщо в цих умовах тобі хтось скаже: що не можна так - можна захворіти - ти просто засмієшся. У походах не хворіють!!!!!

Після приємного сніданку та гарячого чаю, ми полізли без нічого на південну Демерджі. Не всі з нас вирішили підніматися, і тому можна було залишити речі на стоянці. І яка краса відкрилася перед нами, нарешті під променями сонця, дуже низькі і криваві гірські берези, яких не зустрінеш у містах. Найкрасивіша долина приведень, яку дивишся зверху. Звідти ми побачили й галявину МАН, де були вчора. І я зрозуміла, це варте твоїх зусиль! Стоячи там, нагорі, ти відчуваєш такі емоції, які запам'ятовуються дуже надовго, і які потім тебе зігріватимуть. Ті почуття, які ти відчуваєш на вершині, ніколи не передати, їх треба зазнати.

Спустилися з гори, зібралися, і сьогоднішній шлях лежав на водоспад «Джур Джур». На нас чекав тривалий спуск, який виявився надто затяжним. Мимо пройшли ще один водоспад «Джурла». Дійшовши до призначеного місця, я, звичайно, була зачарована водоспадом. Нам, веселим брудним та щасливим туристам з величезними рюкзаками було дивно спостерігати за звичайними людьми, гарними та акуратними, які обходять бруд та калюжі, та які прийшли подивитися на водоспад. Тут ми вирішили зупинитися на ніч. Четверо найсміливіших, у тому числі і я, вирішили піти викупатися у ваннах молодості водоспаду «Джур Джура». Вода була крижана, тому вистачило нас не на багато, але стати під струмінь потоку води ми змогли.

І як завжди, вечеря, приготована на багатті, гарячий чай, а сьогодні до того ж і шум води – приємно супроводжували наш вечор.

День п'ятий.

Цього дня з нашої зграї відокремилося 3 особи. Слізно попрощавшись із уже близькими всім нам співвітчизниками, ми почали знову підніматися нагору. І знову сонце нам усміхалось. Ішли вже бадьоро, не зважаючи на важку ношу на плечах. Зупинилися на обід біля джерела Святого Олексія, і там одна з наших туристок навіть помилася в купальнику, і їй було все одно, що повз нього проходять здивовані люди, спостерігаючи за цією картиною.

Після апетитного обіду ми прийшли в Суат, де й вирішили зупинитися на ніч, але було лише три години, а за планом ми мали ще дійти до Каратау. Найстійкіші, всі хлопці і я, вирішили підкорити цю гору, решта дівчат залишилися стерегти наше місце. Я представляла невелику прогулянку до гори, що стояла поруч. Але як я помилялася! Хоч і без нічого, але шлях був не легкий. І знову підйом!!!!

Ішли ми години дві, зупиняючись кілька разів подивитися на ті краєвиди, які оточували нас. І ось нарешті ми піднялися. Яка ж там була краса!! Внизу простягалися плато «Карабі», море, з іншого боку гори… Ми сиділи на вершині і насолоджувалися краєвидами. Яка ж тут, напевно, краса, коли сходить сонце!

Посидіти там довго не довелося, сильний вітер нас швидко зігнав, і ми почали повертатися до наших дівчат. Коли ми прийшли, одразу помітили, як заповнилося місце для стоянки такими ж групами туристів, як і ми. Цього разу в нас були дуже вже галасливі сусіди, які дуже голосно співали пісні.

День шостий.

Прокинулися, як завжди, всі з гарним настроєм, адже нам знову світило сонце. Але Андрій, у якого був зв'язок з високими технологіями, доповів, що ввечері буде дощ і буде не один день. Звичайно ж, ми йому не хотіли вірити і сподівалися на краще!!!

Вийшли на плато "Карабі", яке вчора ми спостерігали зверху. Але йдучи ним, не можеш бачити всієї її краси. Ішли бадьоро і весело, співаючи пісні, сонце світило жарко і ми вирішили зупинитися і намазатися кремом від засмаги, які деякі взяли, сподіваючись, що засмагатимуть. І ось, нарешті такий випадок нам видався. Не даремно ж ми несли всю дорогу ці тюбики, які якось але щось важать. Намастилися, закрутили джинси, штани, роздяглися і весело пішли далі. Але, не минуло й 5 хвилин, як пішов дощ, довелося знову зупинятися та одягати дощовики. Не минуло ще 5 хвилин, як пішов град. Ну всі радощі життя! Вже точно нічим не здивуєш. Ми довго сміялися і думали, може крем, яким ми намастилися, врятує нас від вогкості))))

Ішли довго, знову в тумані та під дощем, але з піснями. Іноді хмари, в яких ми йшли розсіювалися і ми бачили внизу море Тарас (наш провідник) показав «Чегінітарську ущелину», зверху вона виглядала чудово. Найкрасивіша, досить глибока ущелина, і мені дуже захотілося спуститися нею, не того ж дня, але взагалі! Чесно кажучи, деякі вже втомилися, і хотілося до моря! І знову наш досвідчений і улюблений вже всіма нами провідник не дав нам розпуститися і знайшов джерело на «Карабі», де він, до речі, як потім сказав, жодного разу не зупинявся.

Дощ йшов. На тому місці ми були одні, поряд не було жодної компанії. Ми розпалили багаття під дощем, скип'ятили воду, і тут дехто згадав про свої запаси, а саме про гарячі кружки «Маггі» та «роллтон-пюре». З'їли все і до останньої ложки))) Дощ закінчився і ми встигли висушити своє взуття та одяг, навіть спальні мішки, які за цей час досить вже відволожилися. Багаття, усвідомлення того, що ти перебуваєш на висоті 1000 метрів і сидиш біля тепла – це чудове відчуття. Хтось досить швидко пішов спати, а ми вчотирьох (я, Антон, Андрій та Кирило) залишилися, і почали просто спілкуватися біля багаття. Близько 12 ми пішли спати. Я знала, що, швидше за все, це буде остання ніч у горах

День сьомий.

Коли я прокинулася, виходити мені зовсім не хотілося, зовні був дощ. Я чула що вже роблять сніданок і знала що треба виходити, інакше залишусь без чаю)))))) Поснідавши і зібравшись, Тарас нам сказав, що будемо спускатися по чегинітарській ущелині, і якщо погода не налагодиться то ми зможемо спуститися до «Рибачого», і там уже. Ніхто не заперечував. 7 днів у горах, а для деяких вперше, це вже багато і в принципі достатньо, щоб зрозуміти всі принади такого відпочинку.

Спускалися по ущелині, якою я й хотіла пройтися. Спуск виявився крутим і затяжним, але нам було все одно і все досить йшли швидко. Спустилися до озера, де пообідавши, почали обговорювати, що робитимемо далі, залишатись або ж до моря спускатись. Але все вирішив дощ, який знову застав нас зненацька))) Вибору не залишалося, вирішили спускатися до селища, а звідти вже й до моря. Зупинилися ми в Судаку, там опинилися друзі одного із нашого співгрупника, які надавали житло. І ось діставшись цивілізації і розташувавшись у затишних кімнатах. І насамперед ми всі пішли в душ. І ось вона радість!!!!! Увечері Тарас, який залишився з нами, приготував для нас останню похідну вечерю, але він уже був не на багатті. Всі були щасливі, особливо в той момент, коли пішов дощ, а ми перебували в теплі і нам на нього все одно було.

Підсумок.

Усі ми залишилися там до кінця нашого запланованого походу, а хтось вирішив відпочити біля моря. Ми провели незабутні 9 днів разом та думаю не востаннє. Хочу сказати велике спасибі всій групі, яка мене супроводжувала. І окреме дякую нашому провіднику Тарасу, який завжди нас підтримував, який не давав нам сумувати і вселяв у нас радість, і який усіх нас так добре об'єднав. З ним точно не пропадеш! Не знаю інших провідників цієї компанії, але Тарасові 5 балів із плюсом!