Кримська легенда - Цілющі озера
Гей, ви, коні сильні, коні козацькі! Мчіться швидше за гострі татарські стріли, пропустіть вітер! Понесіть ранених рабів до вишневих садів, до рідних світанків і вод Дніпра...
По кримському степу, не обпаленому палючим сонцем, мчали відважні запорізькі козаки. І тривожні думки летіли назад. Там біля мерзенного Гезліова ще горів вогонь, ще не охололи загиблі брати. Багато їх лягло того дня в місті скорботи, місті рабства.
Але більшість вирвалася. Ось вони на конях пліч-о-пліч. Це були слабкі й голодні люди, які не вірили своєму щастю.
Коні стрибали...Скидали...
Але чи довго вони терпіли цей дикий поспіх? Чи вдалося б кожному з них сховатися від погоні татар?..
А козацький отаман сказав:
«Нема нам усім звідси виходу, мої брати-козаки. Віддаймо найкращих наших коней врятованим людям. Нехай скачуть з провідниками через солоні озера на Україну. А ми залишимося тут і зупинимо невірних.
То не чорна хмара летіла по небу, то ханське військо мчало по степу. У кожного вершника було по три-чотири коні на поводі. Щоб усім більше було жаху, щоб усім було страшно, — то татарська орда мчала!
Як соколи падали на жертву, як каміння, так запорізькі козаки кидалися із засідки, як гострим ножем, врізалися у військо невірних.
Засвистіли козацькі шаблі, заспівали передсмертних пісень татарські стріли...
І вороги захиталися.
Але запорізькі козаки не знали, що на допомогу татарам поспішив новий загін.
Орда притиснула запорізьких козаків до солоних озер. Там був останній бій...
Вечірня зоря плакала, заливаючи світлом крові степ і солоні озера. На березі темними курганами лежали козаки. Козаки мовчали, розводячи білі руки у передсмертному сні.
Гіркими слізьми не плакали б за ними їхні старі матері — тільки б каркали степові ворони. Рідна рука їм очі не зімкне — ворони виклюють.
На світанку ворони злетілися разом...
Але вісники смерті не встигли влаштувати бенкет!
Раптом козаки почали повертатися до життя, почали вставати. Вони здивувалися: що з ними сталося? Вони на власні очі бачили, як їхніх друзів вбивали шаблями або падали вбиті з коней...
Вони почали придивлятися один до одного, оглядатися. І побачили, що рани, що торкнулися чорного прибережного мулу, зникли! Ті рани зашкірилися, зарубцювалися.
Тоді козаки зрозуміли, що рідна земля для своїх дітей завжди мати. Ніколи не залишить їх у біді, завжди допоможе!
Бійці підійшли до озера, умили обличчя солоною водою і набрали в шапки чудової землі. Тоді вони знайшли втеклих коней і помчали в степ — щоб принести Україні тяжку звістку про боротьбу з татарською ордою і про оздоровлення кримської землі.
Сакське озеро - озеро, яке знаходиться поблизу Саків. На дні озера є шар бруду, який славиться своїми цілющими властивостями.