Нас було семеро...

Чорногорія. Загадкова та незвідана. 4 роки тому ця країна була не особливо розкрученим місцем відпочинку для наших туристів і манила до відкриття, які ніяк не вдавалося зробити особисто.

Кожен собі обирає той вид відпочинку, який йому ближче. Комусь цікаво ліниве перебування на пляжі, хтось не мислить іншого відпочинку, крім гір, комусь екскурсії подавай ... принадність цього походу в тому, що він поєднує все, плюс ще залишається місце для експромту.

Щодо супутників – вибір був однозначно на користь «OutdoorUkraine». Чарівний маршрут, грамотна організація, перевірені хлопці - інстуктори... Цього року зірки розташувалися, як треба, і мрія здійснилася!

День перший. Круті перці.

Казка почалася ще в літаку: з висоти відкривався неймовірно гарний краєвид на узбережжя. І ось, я-в Тіваті! З рюкзаком, під пальмою, чекаю решту групи, яка ніжиться зараз на пляжі.

У результаті, возз'єднання всіх членів групи трохи затяглося - чекали на хлопця з Москви, зате здійснили екскурсію по Тівату.

Вразила привітність та люб'язність місцевих: наш водій погодився не лише почекати ще 3 години, а й відвіз нас на набережну погуляти. А після спокійненько доставив нас в Гусіньє, до 11-ї вечора!

Краса дороги, якою ми прямували, захопила майже всіх: сонний народ крутив головами, розглядав і захоплювався навколишнім ландшафтом. Особливо вражає крутий серпантин у скелях, з прорубаними в горі тунелями та крутим урвищем, за яким море. Дорога в Криму теж мальовнича, але я постійно ловила себе на думці, що Крим-бліда подоба Чорногорії. Все тут вище, більше, синє, крутіше.

Крім лялькових містечок, у яких було тісно. У цьому кримські просторі степи неповторні. Натомість у результаті невеликого подвигу, першу ж ніч ми провели у Проклітьї.

А вранці злегка офігелі від пейзажу, що нам відкрився!

Другий день. Ідемо туди, не знаю куди.

Величні, суворі, але такі гарні гори з гострими вершинами, повільно вимальовувалися в ранковому світлі і манили до себе! І, звичайно, ми відповіли на заклик!

Якщо чесно, мені важко згадати, куди ми там лізли в перший день: чи то на Попаддю, чи ні? Повітря було просто просякнуте духом пригод, і було абсолютно байдуже, куди підніматися. Все було чудово! Похід по комфортному зеленому лісочку, без нічого, без рюкзаків, в приємній невеликій компанії таких же любителів мандрівок-що може бути краще?

Діти поступово знайомилися один з одним ближче. Група була невелика: всього 6 осіб (3 хлопчики та 3 дівчинки), і, звичайно ж, наш інструктор Кирило. А ось азарту та бажання вистачало!

Види просто приголомшливі! Заради такої краси і підіймаєшся на висоту!

А ще заради чорниці та малини, яка удосталь водиться в цих місцях! І на яку ми чим далі, тим охочіше нападали!

І лише слова Кирила «До вершини залишилося 300 метрів. По горизонталі!» змушували відриватися від таких привабливих ягідних кущів і згадувати, що ми-підкорювачі вершин!

Так, не поспішаючи, піднімаючись до місцевих вівців, які мирно паслися на вершині, ми дісталися до хребта на кордоні з Албанією.

Особливо вразила панорама гір, що відкрилася перед очима. З різкими піками, що йдуть у небо, практично без зелені, вони змушували себе поважати навіть на відстані... Каранфіли... Навіть назва хребта якась містична! А Кирило зовсім буденним тоном повідомив, що ми туди завтра підемо. Всього й діл! Всі, звичайно, дуже надихнулися. Подумаєш, на Каранфіли піднятися (видертися)?!.. Глупства прямо!

Спуск був приємний, усі бігли на вечерю. І зовсім забули, що саме нам його ще й належить готувати, чи втомилися ми там, чи не дуже.

Дисципліну не наважувався порушувати ніхто (ну, чи майже ніхто). Щодня призначалися двоє чергових, яких піднімали ні світло, ні зоря, і які відповідали за наші харчі в поході. Потім ми навіть змагалися, хто краще та різноманітніше народ нагодує та стіл сервірує! А ви що думали!

А у цей день були макарони з м'ясом. Напевно, немає більше в походах іншої їжі, яка незмінно викликала б таке захоплення!

А ще ми познайомилися з нашими гостинними господарями-пастухами і ті постачали нас своїм домашнім смачним сиром! О-б'-е-де-ні-е!!!

Багаття, приємний теплий вечір за чашкою чаю (запаси якого ще не закінчилися!), втомлені, але задоволені туристи-таки запам'ятався перший день у горах!

І, на нас чекали Каранфіли!!!

Третій день. Кам'яні ворота.

Після сніданку, свіженькі та бадьорі (поки що), ми вирушили на зустріч з Каранфілами. Щоправда, вже не всі. Один із учасників походу залишився у таборі, вирішивши, що дика первоздана краса масиву зачекає.

Дорога в гори бере початок у долині Грбая, де ми власне, і зупинилися на нічліг. А гори Проклетія оточують її, немов фортечні стіни, суворі, оповиті таємницями, що йдуть угору неприступними вершинами... Рано вранці, йдучи вузькою дорогою в оточенні гострих сірих скель з обох боків, мимоволі починаєш почуватися першовідкривачем. Ці гори, на відміну Дурмітора, мало вивчені і лише звикають до завзятим альпіністам, які прагнуть розкрити їх таємниці.

Масив утворюють 40 гірських ланцюгів, протяжністю 70 км, основна частина розташована в Албанії. Нелегко, напевно, давалося людям сусідство з Проклетієм, проте жили тут із найдавніших часів. До речі, масив цілком виправдовує свою назву: безводні карстові лабіринти, рідкісна зелень, важкопрохідні ділянки, сніжники, каменепади, круті стежки, та й альпіністи, які в горах знайшли свій останній притулок... Жахливе містечко. Але чудове до неможливості! Лізти в ці гори без знаючого провідника-справжнє божевілля! А забути ці гори неможливо! Як і переплутати з будь-якими іншими.

Я трохи захопилася, але відвідати Чорногорію варто навіть заради одного Проклетя. Нескорене людиною місце, мало схоже туристами, подарує саме ті відчуття відокремленості від світу, єднання з природою, особливою гармонією, заради яких йдуть у гори.

А триголові Каранфіли були нашою сьогоднішньою метою.

На саму вершину змогли потрапити не всі: не вистачило досвіду та вправності. Чи нерозсудливості? Але навіть та панорама, яку відкрилася нам з місця, куди дійшли, викликала замилування! Описати неможливо-потрібно побачити на власні очі!

А по дорозі назад ми пройшли гори НАСКВІЗЬ! Неймовірне відчуття, коли ти можеш ходити не тільки вгору-вниз, але ще й через гори! Щоправда, коли я побачила, ДЕ саме нам доведеться пройти, похвилювалась порядком. Саме відчуття, коли ти вже спускаєшся, а тут треба знову піднятись, та ще й різко в гору, щоб її обійти, не вкладається спочатку в голові. Але все виявилося не так страшно, а за допомогою наших хлопчиків-першопрохідців перетворилося на захоплюючу подорож! Водночас і отримали перші навички скелелазіння.

А обід з таким пейзажем буде крутішим, ніж у найзнаменитішому ресторані світу!

А ввечері знову був чай ​​біля багаття та обмін враженнями.

А потім обов'язковий, суворо контрольований невблаганним інструктором, 8-годинний сон.

До речі, що цікаво, я 100% сова і підняти мене вранці – велика проблема, а тут прокидалася без найменшої напруги. Якщо чесно, коли читала маршрут походу, то пункт раннього підйому трохи напружував, але все виявилося зовсім не страшно.

А попереду був перехід в іншу долину, до нових незвіданих гор!

День четвертий. Савіно Око.

Вранці, зовсім не раннім (у нашому суворому провіднику іноді прокидалася жалість), ми зібрали табір, щоб перебратися в іншу долину. Причому, як усі справжні туристи, викликали таксі, занурили в них себе і рюкзаки, та й поїхали собі, до завоювання нових вершин, по дорозі трохи вивчивши Гусіньє.

Цей день запам'ятався неспішним переходом незрівнянно красивими місцями. Долина Ропояна, куди ми тримали шлях, вразила великою кількістю зелені, культурними стежками та нальотом цивілізації. Особливо запам'яталося природне джерело Савино Око – головна визначна пам'ятка цих місць. Потужний потік води виривається прямо з-під землі і утворює неймовірно блакитне, чисте і дуже (брр!) холодне озерце. А потім так само різко зникає з поверхні та тече вже під землею. Дайвери намагалися виміряти глибину цього озера, вдалося пірнути на 64 м, але дна так і не дістали, тому вважається, що Савино Око його не має. У кого є бажання-може перевірити особисто!

А наші хлопці навіть ризикнули скупатися, хоча за влучним висловом Кирила, коли вилазиш на берег після запливу, забуваєш, що вмієш дихати, ходити і навіть говорити! Перевірили. Я, правда, особисто не ризикнула, але решта групи успішно підтвердила думку інструктора.

Атракціон із купанням у крижаній воді так захопив групу іноземців, які прийшли за нами, що вони навіть поділилися своїм обідом!

Ця стоянка була в чудовому місці, нашими сусідами були високі гори, яскраві зірки і... Як з'ясувалося наступного дня, абсолютно невиховані корови, які мало того, що зайшли в гості без запрошення, випили всю нашу воду, хоч своя поряд була (воістину, що в чужому домі і вода смачніша!), так ще й вода смачніша! Ось так нахабство! А, головне, встигли втекти до того, як ми змогли висловити їм усе, що думаємо про їхню чорногорську гостинність!

А поки ми просто насолоджувалися прекрасним вечором біля вогнища, слухали розповіді про чудові місця, де вдалося побувати, ходили милуватися дивовижно яскравими зірками, які висіли прямо в нас над головами і знати не знали, що день прийде нам готує!

А день майбутній таке приготував!

День п'ятий. Майя-Єзерце.

Підйом на цю вершину можна описати лише одним словом, коротким і зрозумілим усім, тільки навряд чи його цензура пропустить)))

Дуже ранній ранок починався чудово: після сніданку ми ліниво грілися на сонечку, попиваючи чайок-кав'ярень ... І не могли збагнути, чого там Кирило так нервує і підганяє нас? Ну, гора. Ще одна. Подумаєш! Знали б!... Взагалі б із табору не пішли!

Шлях починався з затишного зеленого лісочка, яким ми із задоволенням йшли, по дорозі пощипуючи ягідки. Чомусь нам влаштовували часті привали, хоча ми анітрохи не втомилися. Потім уже зуміли оцінити вміння нашого провідника не лише доставити туристів до місця призначення, але ще й порівняно живими, трохи усміхненими та здатними хоча б фотографувати! Зате всю місцеву красу, включаючи найкрасивіші озера, оглядали з висоти і на бігу.

Прогулянка була дуже приємною, місцевість навколо дуже красивою, скелі-цілком доброзичливими. Пообідали цього разу на зеленій галявині, звідки відкривався чудовий вигляд.

І тут один із наших учасників (найуміліший і найдосвідченіший після інструктора, між іншим) заявив, що піде назад у табір, і навіть приготує нам вечерю. Тут нам і задуматися, та й бігти слідом за Андрієм, а то й обганяючи його, але ми самовпевнено пішли далі. Хоча Кирило попередив, що можливості усунути далі вже не буде.

Що то була за гора!

Заманивши спочатку довірливих товаришів на кшталт нас зеленими лісистими схилами, стежка несподівано вивела нас у царство голих скель. Крутих. З масивними каменюками, які так і норовили вислизнути з-під ніг і звалитися на голову слідом.

Карабкаючись все вище і вище, притискаючись до землі все ближче і ближче, на колінах, рачки, чіпляючись за навколишні скелі руками, ногами, трекінговими палицями та зубами, наблизилися до майже вертикального підйому, який відкривав прохід до гори. Думаю, жоден із нашої групи не забуде цього місця! Жаль, що не було жодної можливості сфотографувати, навіть Кирило на це не наважився.

Дивні почуття відчуваєш у цій ситуації: піднімаючись нагору, думаєш тільки про те, куди краще поставити наступну ногу, за що вчепитися рукою, як не збити невдало зачепленим каменем, що йде слідом... Страху немає. Поки що. Не думаєш про те, що попереду ще й узвіз, а ось він і є твоїм ціннісним мірилом!

Двоє наших хлопців так і не ризикнули піднятися на вершину, залишилися чекати на невеликій вузькій платформі, з чудовим виглядом у прірву.

Ось це, я вважаю-подвиг! На цьому місці стояти страшно було, а просидіти більше 2 годин, чекаючи на інших...

Четверо сміливців піднімаються на вершину. І ось вже видно гол.

Я підводжу голову та бачу її. Бачу ще дещо.

Повні жаху очі Маші, що піднялася раніше. Здивовані очі Віктора, і розгублені-Кирилла. 3 пари дивляться на мене. І на камінь, що летить прямо в моєму напрямку. Великий камінь.

Цікаве відчуття. Навіть злякатися не встигаєш. Я стояла випроставшись на весь зріст і чекала. Розрахувати траєкторію польоту свавільного каменю навряд чи вдалося, увернуться тим більше, залишалося чекати. Судячи з очей моїх супутників, якби він у мене потрапив, та ще й на швидкості...

Гірські духи були милосердні: камінь пролетів повз.

І ось, ми на вершині! Перемога!

Майя-Єзерце - найвища гора Проклітя, розташована в Албанії, заввишки 2694 м. Її підкорення є своєрідною візитівкою уміння альпіністів. Зрозуміло, що ми піднімалися не взимку, а влітку, труднощі зіставляти не зовсім коректно, але духом альпіністів-екстремалів насочилися цілком заслужено. Та й записи в журналі залишили також. Знай наших!

Узвіз був аж ніяк нелегким. Забравши наших промерзлих супутників, ми рушили вниз. Це було довго. Це було страшно. Вже сутеніло, потім довелося йти 2 години темним лісом, але це того коштувало!!!!

Після приходу до табору сил вистачило тільки на каву, вечерю (і то не в усіх) і доповзання до намету.

День найбільшого тріумфу добіг кінця!

День шостий. Нам не страшний сірий вовк.

Цього дня ми мали спокійну радіалку на дуже інтелігентну гірку Майя-Розит, 2522 м заввишки.

Мені особисто ця гірка сподобалася найбільше, бо саме на ній я й не була. Залізти не змогла))).

Поки інші туристи борознили простори Проклетя з албанської сторони, я прохолоджувалася на сонечку в горах, сидячи на зручному камінчику та співаючи пісеньки. І так 5 годин поспіль, поки на них чекала.

Щоправда, товариші нудьгувати не давали, по рації тримали в курсі своїх досягнень, хоч я їх чула і без того. І чого так кричати?

Я навіть не заздрила – хлопці, реально, молодці – підкорили одну з найвищих гір Проклетя!

А возз'єднавшись, задоволені горами та один одним, дружно потопали до табору.

Чи не день, а казка.

День сьомий та восьмий. Комові.

Зібравши табір, ми рушили назустріч новим горам. На нас чекав Дурмітор.

Йдучи вже знайомою доріжкою неспішним кроком (незважаючи на суцільні радіальні вилазки, вага рюкзаків уже не відчувалася), прийшли до нашої альтанки, де о 10 годині нас мали чекати машини.

Ми були на місці. А де наш інструктор?

Поки ми будували різні припущення про місцезнаходження Кирила, виник і він сам, своєю персоною, з дуже діловим виглядом і хитрим виразом обличчя. Очевидно, щось задумав!

Це «щось» звалося Комові. І ми саме туди зараз і прямуємо! «Комові-один із найкрасивіших гірських масивів у Чорногорії. Він якраз розташований дорогою на Жабляк, з якого і стартують походи по горах Дурмітора. А в Дурміторі ну зовсім нема чого робити цілих 5 днів. Скуучно! І водіїв вмовимо, вони із задоволенням нас відвезуть зовсім в інше місце! Приблизно так виглядала пропозиція позапланової екскурсії а-ля-Кирилл.

.

А ось така наша повна згода з цими планами і бажання туди їхати!

Пояснивши нашим водіям принципи роботи демократії (і заплативши чималу суму), ми рушили на освоєння нового масиву.

Дорога була чудовою! Вгору і знову вгору, все вище, ближче до гір.

Комови був прекрасний - зелений, у сонячному яскравому світлі, де практично не було інших туристів. Рай на землі!

Відразу відкинувши ідею ночувати в місцевому, єдиному на всю околицю кемпінгу, ми вирушили встановлювати табір у долині, неподалік гір. Милуватися такою красою потрібно лише зблизька! Швиденько перекусивши ми покидали рюкзаки і побігли в гори.

Здається, ми цього дня освоїли Ком Васовичка, 2 460 м, але за достовірність назви не ручаюся.

Я закохалася в цей масив із першого погляду. Хвойний ліс, багато мого улюбленого каміння, три гострі вершини, що підносяться вдалині, зручні стежки - все як створено для трекерів! І чорниця, чорниця!.. Чому ці гори вважаються викликом для туристів – не зрозуміло. Як на мене, все дуже цивілізовано, добре.

Старт ми почали пізно о 16.00. А на вершину злетіли до 18:00. Передзахідне сонце надавало особливий колорит горам, розфарбовувало їх у найнеймовірніші кольори! Ми, як завжди, відзначилися в журналі, сфотографувалися досхочу і не поспішаючи почали спуск.

На нашій галявині було трохи вітряно, але ми якось не надали цьому значення. А дарма! Вечеря пройшла зовсім по-домашньому: ми сиділи, спілкувалися, смакували місцеве вино і знати не знали, що на нас чекає найближчим часом. Спати теж лягли у спокійному ідилічному настрої.

А ось прокинулися як!

Вночі вітер змінив милість на гнів і став дмухати з немилосердною силою. Зносило все: намети, рюкзаки, необережних туристів; деякі речі, які сушилися, теж відлетіли у невідомому напрямку. Нічка видалася весела!

Вранці провели перекличку: втрати були незначні, туристи залишилися живі-здорові, лише прим'яті. Поміняли місце дислокації, однак і з іншого боку хребта дув той самий свіженький вітер.

У цей день наша група розділилася: частина пішла шукати втіху (і нормальний гарячий обід!) у цивілізацію, а ми з Толиком і Кирилом полізли в гори, вирішивши, що Кучки саме те, що лікар прописав.

До вершини ми так і не дійшли. На перевалі було так вітряно, що йти було просто неможливо. Та ще й починався дощ. Наш інструктор не наважився за таких розкладів тягнути нас на вершину. І ми почали спуск у напрямку хатинки, яку Анатолій доглянув раніше і переконав нас відвідати. Ми жваво погодилися на цю авантюру і дружно туди побігли.

Треба ж одразу й погода налагодилася, несподівано навіть сонечко почало проглядати. А хатинка виявилася гостинним притулком для втомлених мандрівників, у якій ми дуже романтично провели час зі свічками та вином!

А по дорозі, як сказав Толик, психанули і схожі підкорили (спускаючись!) якусь там вершину! Так, ми такі!

Ліс, яким ми йшли, радував безвітрством і великою кількістю всякої смакоти, яка ґрунтовно затримувала наш шлях. Тут навіть Кирило не бурчав, а налягав на ягоди не менше за нас.

Чудова погода, чудові супутники поряд, ліс навколо, гори на горизонті-таким і має бути рай! Ось такі ми добрі та розслаблені прийшли до табору.

Там на нас чекали:

1. Вітер, який так безсовісно розгулявся, що неможливо було розпалити багаття без наслідків.
2. Загублений намет. Цього разу корови були ні до чого, її розніс влучно запущений з гірки бруківка, що призначалася для вогнище.
3. Відсутність вечері, тому що інші відвідали місцевий ресторан і готувати категорично не збиралися.

Побачивши таке неподобство, Кирило швидко взяв у свої руки. Тут же приготувався чай-кава, забулькав у казані вечерю, а бездомних туристів жваво визначили в кемпінг.

А п'ятеро сміливців ризикнули все ж таки провести ніч у долині! Штормовий вітер, грім і блискавки ненав'язливо розслаблювали, а дощ заколисував. Не скажу за інших, але я цієї ночі виспалася чудово!

Шкода, але з цим місцем треба скоро прощатися!

День дев'ятий. Нарешті, Дурмітор.

Дорога до довгоочікуваного Дурмітора всіх вимотала. Історична давнина, якою ми їхали, просто дивом довезла до місця призначення.

Трохи підбадьорилися, коли заїхали дорогою на каньйон річки Тари, який вважається найглибшим у Європі, 1300 м. Місце неймовірно красиве!

Дуже сподобалася прогулянка мостом Джурджевича, довжиною цілих 365м. Його висота становить 172 м, з якої відкривається запаморочливий вид на Тару. Цікавою є історія будівництва мосту. Його створив югославський інженер Лазар Яукович незадовго до початку Другої світової. За іронією долі, йому ж і довелося зруйнувати свій витвір, щоб ускладнити просування італійських військ. Причому не пощастило йому двічі. Мало того, що розлютованим військовим вдалося схопити і стратити Лазаря, так ще й міст назвали на честь поблизу фермера, що живе. Іронія долі! А міст відновили, і ті, хто приїжджає, мають можливість милуватися неймовірною спорудою рук людських.

А ми дісталися Дурмітора! Почала помітно псуватися погода, відчутно холодало, і було вирішено зупинитися в кемпінгу, а на гори здійснювати радіалки. Поставивши табір, усі пішли до легендарного Чорного озера. Лише цього дня й удалося в ньому викупатися.

Насправді, у парку кілька озер, близько 18-ти, але найбільше та найкрасивіше – Чорне. Місцеві називають його «чорними очима гір», тому що велике озеро плавно перетікає у мале і з висоти створюється саме таке враження. Чому ці очі чорні, одним чорногорцям відомо, як на мене, так вони-самі блакитні!

По парку можна гуляти все життя-наскільки він прекрасний. Ми б і гуляли, тільки наш інструктор промовив чарівне слово «ресторан». Напевно, таких швидкоплинних і щасливих туристів Жабляк давно не бачив! Що нам із того? Ми поспішали на дегустацію страв місцевої кухні.

У Чорногорії харчові традиції трохи інші, вони здебільшого їдять м'ясні та молочні страви. Каш, як таких, немає. Гречки у магазинах точно не знайдете! А місцевий чай? Хто його цим гордим іменем обізвав? Кава теж дуже середня. І шоколад поганий. А рибу місцеві не їдять.

Загалом, зрозумієте, чому наша зграйка так мчала на вечерю! Тепер слово «Пліскавиця» (м'ясна страва з гарніром) навіює дуже приємні спогади.

День десятий та одинадцятий. Контрастний душ.

Прогулянка парком та відвідування ресторану нас поряд розслабили.

А тут-підйом на Савін-Кук. Гірка невисока, 2312 м і дуже окультурена. У зимовий час тут функціонують траси для лижників, довжиною близько 5 км, влітку – чудове містечко для любителів піших прогулянок.

День видався туманним, чим вище ми підіймалися, тим гірше ставала видимість. Тим не менш, вдалося помилуватися прекрасною панорамою гір, яка на мить відкрилася нашим фотооб'єктивам.

А наступний ривок був на масив Медед. Ранок видався ясним і сонячним, хоч і прохолодним. Не гаючи часу, вийшли на стежку, що веде до першої вершини, Малого Ведмедя, 2223 м, яким милувалися з кемпінгу. Ох і прогулянка видалася!

Підйом був ніби і не дуже важким, проте мокра земля і слизьке каміння порядком його ускладнювали.

Іноді взагалі було незрозуміло, де йти (повзти?) і чи можливо це в принципі? Тільки маркована стежка, та туристи, які впевнено піднімаються попереду нас показували, що все можливо.

На вершину ми залізли брудні, вимоклі, але дуже задоволені! Вигляд на озера, що відкривався з цієї гори, багато разів окупав усі труднощі шляху!

А попереду маячили ще кілька вершин уже Великого Ведмедя. Якщо чесно, я готова була йти куди завгодно, тільки не назад.

Масив великий, місцями важкопрохідний. Є ділянки, де доводиться триматися за сталеві троси для безпеки. Але він чудовий, просто чудовий! І так несхожий на інших! Загалом дивіться самі.

День дванадцятий. Крижана печера та Боботов-Кук.

Крижана печера трохи розчарувала: звичайнісінька, у Криму крутіше бачили. Тому ті, кому забракло вражень, а таких знайшлося четверо, полізли на Боботів Кук. Інші товариші віддали перевагу прогулянкам Чорного озера.

Ах, так, з нами був ще пес із кемпінгу, який і супроводжував нас усю дорогу. І на гору теж вирішив піднятися разом із нами.

Підйом на найвищу гору Чорногорії, 2523 м, проходив голими безводними скелями, під наглядом нашого чотирилапого друга.

А з перевалу відкривався приголомшливий вид на саму вершину гори, досить значний і грізний!

Саме тут зустріли немолодого вже туриста, який щойно спустився з вершини. Його звали Андрій, він виявився альпіністом із Польщі, який підкорив чимало вершин за своє життя. Його розповідь про те, як всього кілька днів тому він отримав по голові каменем при підкоренні якоїсь вершини в Словенії і все ж таки знайшов у собі сили завершити сходження, змусив ґрунтовно переосмислити свої «подвиги». Людина в 60 з чимось років, після травм, встигла вже на Боботів Кук залізти, а ми сидимо тут і скаржимося на холод, нестачу води, втому та ін. Молоді та повні сил!

Підйом зайняв трохи часу і виявився зовсім не страшним. Головне, що нас дійсно займало - чи полізе наш собака з нами нагору, і як саме. У якийсь момент пес зник, і ми почали жартувати, що він набагато розумніший за нас, раз зійшов з дистанції. Але ж на вершині ми його зустріли! Як він туди потрапив? Загадка! Схоже, місцеві стежки йому були знайомі набагато краще, ніж нам. А ще ми там познайомилися з австралійським хлопцем, Вільямом, який робив сходження на самоті.

Погода стрімко псувалася, набігали хмарки, тож милуватися неймовірними гірськими краєвидами довго не вдалося. До того ж, сутеніло, а шлях назад мав довгий.

Прихопивши і собаку, і нового товариша австралійського, рвонули на спуск, додому. Дорогою наздогнали Андрія, який люб'язно і підкинув нас до Жабляка. Собаку, звичайно, теж взяли із собою. Не кидати ж вірного друга напризволяще!

У кемпінгу нас зустрічали, як героїв, і з нетерпінням чекали на розповідь про наші пригоди! А нам було, що розповісти! Незважаючи на собачий холод, група довго не розходилася, останній же день у горах, все-таки!

Гірська казка добігла кінця. Наступного ранку виїжджали до Будви, до довгоочікуваного морського узбережжя.

День тринадцятий, чотирнадцятий. Будва та Котор.

Нарешті, сонечко! І море! І пляж!

Ура, ура, ура!

Будва-одне із найдавніших поселень Європи, здається, 2500-річної давності. Місцевий центр цивілізації, щось на зразок кримської Ялти. Дежа вю повне: сувенірні лавки на набережній, різні кафешки та суцільна російська мова! Все, як удома! Тільки гарячої вареної кукурудзи на пляжі не вистачало! Чорногорці її смажену люблять. Навіть не наважилася скуштувати цю страву:)

Ми оселилися якраз у старому місті та мали змогу милуватися місцевою екзотикою. Дуже вузькі вулички, суцільний камінь, практично без зелені, дуже довга набережна, чиста вода і надзвичайно красиві заходи сонця-таки запам'яталося це місто. Повна релаксація після гір!

Наступним пунктом нашої програми був Котор. Бути в Чорногорії та не відвідати Котор неможливо!

Хтось уже писав, що після походу з "T2" Кирилом "/ T2" в країні вже робити нічого. Це, звичайно, не зовсім так, але дуже близько до істини! Де ми тільки не були! Що тільки не бачили! Читати весь цей опус втомлюєшся, але, повірте – нам не вистачило! Розлучатися з Чорногорією та один одним дуже не хотілося!

Хочеться сказати велике спасибі моїм товаришам, завдяки яким похід перетворився на надзвичайно захоплюючу подорож-казку. Хлопці, з вами хоч на Місяць!

Окремо хочеться відзначити турклуб «OutdoorUkraine», і особливо його керівника, за чудову організацію, неймовірний маршрут, вміння не лише створити команду з таких несхожих людей, а й домогтися того, щоб упродовж усього походу вона діяла як єдиний організм та дихала в унісон! Кирило, ти-геній!

Наша подорож підходила до завершення. Рано-вранці виїжджали до Тівату, в аеропорт.

Чорногорія, до побачення! Ми ще обов'язково зустрінемося!