Карійська стежка на карантині

Нотатки про похід по Карійській стежці (Туреччина) в січні 2021 року. Вже традиційний зимовий похід в весну. Камерна група, відмінна погода і запаморочливі заходи. На цей раз на тлі пандемії та інших світових безумств. Слава Богу в горах про все це забуваєш.

Ми вже в Туреччині. Кордон перетнули без проблем - ПЛР тести там подивилися скоріше формально, ніхто не докопувався. Транспорт ходить нормально, ресторани працюють лише на виніс, магазини відкриті до 20:00.

Ну і найголовніше - тут пахне весною, +18 градусів.

Усю ніч йшов дощ. І зранку ще трохи лило. А потім... Потім всі опади мають негайно закінчитися, бо у нас починається похід.

Обзаздріться, шановні. Поки ми їхали від готелю до початку маршрута злива закінчилася і весь день ми мали чарівні +18 та весняне сонечко. Пропоную усім хто не поїхав у цей похід через побоювання зимового клімату терміново покусати себе за локті, чи що там ще роблять від заздрощів. Насправді навіть якщо далі буде гірше, то на мій погляд, вже один такий день вартує усіх зусиль та витрат.

П.С. нагадую що це в нас похід Карійською стежкою у Туреччині.

Дива трапляються. 5 років тому я вперше йшов Карійською стежкою і це було надзвичайно важко - ідеш сам, рухаєшся швидко, кожен день по 12 годин на маршруті і все одно не встигаєш, все одно "ріжеш" плани. А зараз у нас "дитяча" група, короткий зимовий день, непевна погода та ліниві обіди по півтори-дві години але ми щодня проходимо більше і стабільно перевиконуємо заплановане...

Поставили намети на березі моря та пів вечора спостерігали як у темряві повз нас пливли вогники. Напевно рухалися вони не самі по собі, а разом з непомітними оку човнами, але наукою це не доведено.

Тож ми вже майже пірнули в транс коли раптом один з вогників перетворився на стовп світла. Це на черговому човні увімкнули прожектор... і почали прочісувати наш берег!

Тут починається магія. Зовні нічого не змінилося - ми як сиділи навколо пальника з чайочком, так і не ворохнулись. Але в свідомості почалася чудернацька гра в хованки. Ніби ми потрапили в кіно про втеклих в'язнів, а там на катері наші переслідувачі і як спіймають... Краще і не думати про таке ))

P.S. Це Карійска стежка, Туреччина, січень!

Усі знають про смак дитинства, багато хто чув про смак перемоги, зараз я розкажу вам про смак Батьківщини. Це така дивна штука, коли йдеш з рюкзаком по турецькому узбережжю Егейського моря і не якомусь Мармарисі, а як то кажуть in the middle of nowhere і до того ж у січні. Йдеш і випадково (чесслово!) зазираєш до самотнього смітника, аж раптом тепла хвиля пізнавання накриває твоє серце. Тут нещодавно були українці! Вони читали українську газету та їли вітчизняні сублімати. Більш того - вони донесли своє сміття до цього бака! Боже, як це приємно.

На Карійській стежці є кілька ділянок, де ти маєш справу зі скелями. Це ще не екстрім, але вже привід бути обережним. Зазвичай на цих ділянках я настільки занятий (передаю наплічники, допомагаю людям), що не встигаю нічого сфоткати і потім коли туристи питають про складнощі на маршруті, доводиться лякати їх усно, без наочної агітації та спецзасобів. Але цього разу ситуація дещо краща - кілька світлин таки назбирав

Такі місця я зазвичай називаю кульмінацією походу - якась визначна пам'ятка, найвища вершина, чи якийсь особливий краєвид. На Карійці (не плутати з Лікійкою) це мабуть Кнідос - залишки античного міста на самому краєчку півострова Датча. Цього разу в нас було безліч часу і ми встигли і на маяк, і до амфітеатру і відпочити на лавочці. І ось поки ми сиділи та обідали, на нас зненацька звалилися балакучі туристи. Вони почули знайому мову та ініціювали спілкування - щось розповідали про карантин в Стамбулі, про новини з дому, та інстаграм моду саме на ці конкретні пейзажі. А я слухав, пив каву і думав - невже оце одного тижня в поході мені вистачило так здичавіти, що вже й слово вимовити ліньки? Але ж ні - наступний день все виправив. Чекайте на продовження ))

Що мене засмучує в зимових походах, так це неможливість сфоткати свій намет (мій кайфовий, а ваш?). Вранці ти встаєш та починаєш збиратися ще до світанку, а ввечері, навіть якщо сонце ще не сіло, то ти просто не маєш часу на забавки. Тож коли в нас посеред Карійської стежки випала нагода просушити тенти під час обіду, я не марнував часу. Вже здогадалися що я зробив? Ні, я не зібрав свій намет заради зйомок. Я роззувся, та заліз по коліна у море. Адже власні ноги я люблю ще більше, ніж намет ))

В кожному поході настає такий момент, коли туристи сповільнюються не через втому, а через нудьгу. Краєвиди вже не настільки відволікають від ваги наплічника, а голод ще не настільки мотивує, щоб поспішати до табору. Саме тоді я застосовую секретну зброю гіда - ігри. Є кілька таких інтелектуальних розваг, які можна практикувати прямо під час руху маршрутом - "так" чи "ні", бовдур, трилітрова банка. І насправді я затіяв цей пост у примарному сподіванні, що ви підкажете мені щось новеньке. Якусь гру придатну саме для руху. Тільки не кажіть "крокодил", бо я вже намагався ))

На початку походу ми залишали Мармарис у чудовому, цілком придатному для життя стані. Я точно пам'ятаю, навіть фотки залишились. По набережній йшли люди, на дорогах були машини. І уявіть собі яким шоком було повернутись до тотально спорожнілого міста. Пам'ятаєте було кілька фільмів з таким сюжетом - герой прокидається, а людство зникло.

Ось і ми ошаліло пленталися вздовж моря аж доки звідкись не винирнув поліцейський (ось хто виживе у ядерній війні) , та не приголомшив новиною - сьогодні вихідний, отже вся Туреччина сидить вдома на "карантині вихідного дня"! Ото я реготав... А дядечко в формі - ні. Він суворо зробив пальчиком та запропонував негайно залишити територію пляжу аби не вводити у спокусу добропорядних мешканців Багдаду... чи то Мармарісу... несуттєво. І звичайно усі дійові особи цієї драми були в масках, адже спиною відчувши наближення копів я силою думки підняв маску з підборіддя і став хоч трохи безпечнішим для суспільства. Амінь.

За весь похід Карійською стежкою ми зустріли лише ОДНОГО туриста з рюкзаком та наметом. Це було настільки несподівано (просто посеред гри у вже згадувану трилітрову банку), що я нажаль не дотелепав сфоткати цього унікального представника турецької молоді (чомусь мені здалося, що він місцевий). І це мабуть був би привід пишатися популярністю активного відпочинку серед українців, якби звичайно не камерний розмір нашої групи цього року. Карантин, необхідність двічі робити тести, нестача грошей та погана поінформованість стали на заваді нашим співвітчизникам, не дали подорожувати та втілювати мрії. Але не нам, бо ви ще не знаєте, а ми вже знову в дорозі ))

Кирило Ясько, 10 січня 2021 р.