Спогади про Качкар
Розповідь про Похід на Качкар (Туреччина) в серпні 2020
Гори не лишають байдужим нікого. Кожного дня ми вигадуємо рамки, зливаємось з мейнстрімом, намагаємось вписатись в стандарти і нав'язати свої. Ми частково губим себе під інформаційним впливом суспільства, мас медіа, брендів... Ми намагаємось бути, а не є тими, хто ми є. Можливо, саме тому гори мають особливе значення - як своєрідний фільтр, що лишає лише важливе, справжнє, існуюче на рівні інстинктів та днк.
День 1. Виліт
Ще зовсім недавно відвідування аеропорту було чимось на кшталт мейнстріму – особливо маючи по кілька закордонних відряджень на місяць. Кожен рух і крок був автоматичним, буденним, знайомим. Сотні злетів і посадок, десятки аеропортів, терміналів та бізнес залів. І сьогодні вся ця повсякденність – стає унікальністю - дивним нагадуванням про мінливість світу.
2 літаки, автобус, квест з обміну грошей, дорога під зливою і ми в першій точці ночівлі – Рафт кемп поблизу Ардешену. Дощ обіцяє не лишати нас до ранку. Музика гір та дощу заколихує.
День 2. Старт
Похмурий ранок, сніданок та кава. Спакувавши необхідне, ми залишаєм рафт кемп. Місцеве таксі мчить нас до точки початку треку, лунає турецька музика, краєвиди навколишніх поселень і гори вражають – відкривається інша Турція, позбавлена солощавого напилу формату all inclusive.
Трек починається звичайною ґрунтовою дорогою, з помірним набором висоти. Захмарене небо час від часу нагадує про можливий дощ, а місцеві види заквітчаних схилів продовжують вражати з кожним кроком.
Після обіду небо прояснюється, і на ясно блакитному горизонті вимальовуються засніжені вершини. Випав сніг…
Ми набираєм висоту. Раптово з’являється важкість в ногах та задишка – багатьом вже знайоме з Непалу відчуття, але на 2500 неочікуване. Місцевість вражає своїми видами – перед очима простягаються заквітчані луги з суровими скелястими та засніженими схилами далеко на горизонті. Саме там ми опинимось вже завтра. Від одного погляду в той біг тягне зимовою прохолодою.
Минувши невеличке поселення, ми облаштовуємо табір. Ледь встигаєм розкласти речі та встановити намети – нас наздоганяє дощ... Таке собі задоволення
День 3. Перший перевал
Вечірні здогади не підвели - ніч таки була не по-літньому холодною. Покрита льодом поверхня палатки підтвердила побоювання – температура впала до 0. Довелось зібрати всі сили та мужність, щоб вилізти зі спальника J, не кажучи вже про намет.
Але навколишні види та незвичайна ранкова краса гірської місцевості швидко компенсували і розвіяли будь-які сумніви та неочікуваний дискомфорт – душа засяяла від побаченого .
Дивовижне поєднання текстур, фарб і відчуттів – різнобарв’я кольорів квітів та прохолода сріблястого інію, що тонким павутинням крихітних крижинок вкрив землю, щойно пробуджену від сну.
Сонце піднялось вище і вмить потеплішало. На полі з’явились корови, безжально полюючі на наші намети та одяг J.
Поснідавши, ми вирушаємо далі вздовж стрімкої гірської річки, що ніби провідник веде нас кудись в таємничі простори засніжених скелястих вершин.
Вже скоро з’являються перші сліди снігу. Попереду майорить наш перший перевал 3000+. Вдалечині ледь помітно вимальовується ланцюжок різнокольорових мурах – туристична група спускається в долину. Порівнявшись с групою туристів з Білорусі – ми дізнаємось мабуть найнеочікуваніше – Качкар в снігу…пройти важко. Раптово стає ніяково. Поглянувши на свої легенькі трейлові кроси, я з жалем згадую про черевики.
Побажавши успіху групі в касках, ми йдемо далі.
На перевалі нас зустрічає по-зимовому прохолодний вітер. Згори відкривався незабутній вид на засніжені гори і долину, дрібно порізану маленькими джерельцями. Спуск.
Швиденько збігши вниз та змочивши решту сухого взуття, ми зупинились пообідати. Частина групи мчить до озера, що має бути десь поруч. А ми лишаємось милуватись казковою красою пейзажів, жадібно насолоджуючись спокоєм та величчю природи навколо.
За кілька годин ми стаємо табором. Широка галявина, обрамлена гірськими схилами, помаранчевий захід сонця та нереальної краси зіркове небо – очі розгублено вбирають образи, намагаючись записати в пам’яті кожну деталь. Втомлені та сповнені ейфорією пригод ми йдемо спати.
День 4. Азарт та втома
Ранній підйом зі сходом сонця – сьогодні наша ціль набрати ще трішечки висоти, стати табором неподалік підніжжя Качкар, та при нагоді акліматизуватися, збігавши в радіалку.
Вже звичними рухами готується сніданок та ранкова кава, але раптово підвищене серцебиття та головний біль натякають, що з висотою краще не жартувати. Кава почекає…
Зібравши себе і наплічники в купу, ми вирушаємо далі.
Дорога знову веде нас річкою, через пасовища та скотоферми. Попереду затяжний підйом на 3300.
Кілька годин крок за кроком вгору, і ми опиняємось перед невеличким озером Атсиз Гюлю – тут ми і стаємо табором. Не гаючи часу, за годинку ми вирушаємо в невеличку радіалку, на сусідній схил, щільно усипаний камінням.
В момент з’являється якась дивна тривожність, камені рухаються під ногами, палиці застрягають – втома дає про себе знати. Частина групи вирішує піднятись на найближчу вершину (майже вертикальну) поруч. Мій азарт та бажання пригод лишаються чекати до завтра, адже попереду день сходження – потрібно берегти сили.
День 5. Сходження на Качкар
Ніч була тривожною і холодною. Сон та думки тікали кудись на схили... В голові прокручувались мільйон сценаріїв та можливих варіантів. Остаточно прокинувшись близько третьої ранку (чи то знервованість, чи характерні прояви висоти), спати вже не вийшло.
Офіційний підйом (якщо його можна так назвати) пролунав о 5-й. Часу на збори і сніданок - лише година. Виходимо о 6-й.
Перший невеличкий перевал, і перед очима відкривається неймовірної краси панорама. Знову якесь дивне відчуття нереальності навколишніх пейзажів. Сяюча сапфірова блакить озера Деніз, щільно засніжені кам'янисті схили і вершина Качкар – наша сьогоднішня ціль
Не гаючи часу, дочекавшись іншу групу туристів з України, ми обережно починаємо спуск до озера. Крутий схил і стежка зі щільно засніженим і обледенілим камінням здається зовсім непридатною для нормального руху. Невже сніг таки завадить піднятись? Невже доведеться повертатись? Раптово стає ніяково, кожна клітинка тіла зосереджується на русі. Хапаючись руками за виступаюче каміння, ми долаємо останні метри спуску. Перед очима озеро Деніз - дзеркало тутешнього всесвіту – сапфірове, холодне, чаруюче. Трохи подихавши, зібравшись з думками і групою )), ми рушаємо далі.
Кілька підйомів та спусків – камені та сніг…сніг та камені. Ноги час від часу провалюються в сніг, палиці застрягають між камінням. Умовна стежка місцями губиться, «живе» каміння, на додачу вкрите снігом та подекуди льодом, не дає можливості розслабитись ні на мить. Але впевненість Кирила, нашого гіда, втішає – йдемо далі.
Кілька десятків метрів і ландшафт стає суворішим. Майже вертикальний підйом змушує напружитись. Ми остаточно губимо стежку. Лише туристичні позначки подекуди вказують на маршрут – стає не до жартів. Заздалегідь розвідавши ситуацію, інструктор виводить нас на протоптану по снігу і камінню стежину – крутий та затяжний підйом, порізаний нависаючими кам’яними брилами, подекуди покритий льодом від гірських струмків. Напруження зростає, мозок намагається розрахувати кожен рух, очі шукають ідеальну поверхню – висота понад 3700 м.
Прапор Туреччини, червоною цяточкою мерехтить десь далеко, вказуючи, що вершина вже близько. Лишилось зовсім трохи. Вгорі вже чути радісні крики перших туристів – то наші земляки з іншої групи подолали останні кроки підйому.
Ще крок, інший…. ЯХУУУУУУУ! Це сталося! Ми на вершині. На десятки кілометрів навколо простягаються космічні пейзажі. Могутність природи і мізерність людини. Дякую, Вам, гори, за дозвіл піднятись. Спокійно, тепло в обіймах всесвіту.
Час на вершині пролетів непомітно. Неначе все завмерло навколо – лишились тільки гори. Внутрішній спокій раптово зруйнувався командою спускатись, і від однієї думки про спуск серце починає калататися – попереду найтяжча частина будь-якого сходження.
Зібравшись з думками, ми покрокували ланцюжком вертикально вниз. Сніг... каміння... – кожен крок, ніби складний алгоритм. Ледь втримуючись на ногах, крок за кроком сповзаємо вниз.
Майже 4 годин і рівна поверхня стає для нас подарунком. Радість, втома і дивний внутрішній спокій – ми це зробили!
Сходження позаду, але ще не час розслаблятися. Сьогодні ми маємо подолати ще один перехід на кілька годин і, скинувши висоту до 2600м, стати табором в Dilberdüzü Camp.
Силует Качкару лишається позаду. Кинувши останній погляд на вершину, ми досі не віримо що кілька годин тому ми були там. Кілька фото, трохи відпочинку, і бадьорим кроком ми вирушаємо вниз.
День 6. Поза реальністю
Втома і насичений день забезпечили міцний сон. Вперше за кілька днів не довилось вдягати на себе весь теплий одяг – кілька градусів + суттєво дали про себе знати. Традиційно – підйом, сніданок, збір і ми знову продовжуємо скидати метр за метром. І лише за кілька годин ми, вхекані, набиратимемо їх знову. Попереду ще один непростий день.
Сьогодні ми долаємо ще один перевал. Навколишні краєвиди нагадують скоріш кадри з фільмів про іншопланетні цивілізації, ніж звичну оку гірську місцевість. Відчуття реальності остаточно втрачається. Могутні кам'яні схили на сотні метрів, глибоке і неосяжне небо і ми – ланцюжок різнокольорових мурах на фоні величі і краси тутешніх гір.
Минувши перевал, умовна стежка знову веде нас вниз. З’являється рослинність, хмари стають ближчими – ми неначе пірнаємо в них. Вологість повітря підказує - десь поблизу водойма, а отже і місце ночівлі. На мить ми завмираємо від невимовної краси, що килимом рожевих і помаранчевих хмаринок огортає схили навколо. От-от і сонце сховається – час ставати табором.
День 7. Повернення
Теплий і сонячний ранок. Вже звичний ранній підйом. В дзеркалі озера силуети гір, неба і дивовижний спокій. За кілька годин ми спустимось в Айдер. Вже завтра частина групи летить додому, а на когось ще чекають нові пригоди.
Надія Швець, Київ, грудень 2020 р