Трек до Евересту. Для тих, хто не спішить
Facebook-щоденник подорожі
в Базовий табір Евересту в травні 2019
Гори – це Подорож. Кілометри доріжок, нових, або знайомих. Але навіть ходжені вздовж і впоперек маршрути кожного разу різні. Гори – це почуття дому на іншому краю Землі. Бівак рідніший, ніж затишна квартира. Гори – це бути під небом. Під одним небом з тими, хто поруч. Під одним небом з тими, до кого душа навіть з вершини рветься вгору. Під одним небом з самим собою. А ще це просто неймовірно, до втрати слів красиво!
Лукла
Перший день треку видався довгим. Стартували ми з Катманду о першій ночі. Через ремонт аеропорту довелося їхати на аеродром в 4 годинах від міста. Спали номінально – на дорогах Непалу немилосердно трясе а повороти серпантинів круті, так і норовлять викинути з крісла. Як шкода було колону солдатів, що ми їі обігнали о третій ночі – не переказати.
Маленький аеродром пройшли швидко, літак наш прибув вчасно і ми вилетіли в Луклу. Переліт короткий – близько 20 хвилин. Але цукерок стюардеса нам насипати встигла. Шах і мат, лоукостери
Аеропорт Лукли одне з найнебезпечніших летовищ у світі. Дуже коротка смуга з одного боку впирається в гору, з іншого зривається в обрив. Ще й нахилена. На око градусів на 10,але треба перевірити. З льотного поля нас швиденько попросили. Тому фото смуги і літака, що нещодавно розбився і його переквартирували на обочину, нема. А фото гір є. Якщо дозволить інтернет – поділюся.
В Луклі ми поснідали, перепакувалися, розібрали рації, віддали речі портерам і вирушили на перший відрізок. Дорога до Пакдінгу недовга. За три години з привалом ми були вже в лоджі. Заселилися, пообідали, трошки перепочили і рвонули в радіалку до монастиря на горі.
В Непалі справжня весна. Доцвітають рододендрони, цвітуть фруктові дерева. А непалянки вже підгортають картоплю. Всюди приємні запахи, птахи співають, цвіркуни цвірінькають. Аж не віриться, що за день чи два нас чекають голі камені і сніг. Поки ж насолоджуємося лагідним теплом. Свіжий вітерець після задушливого Катманду радує. На вечір, правда, стає він холодним. Погода теж грозиться зіпсуватися і підмочити нам день. Є надія на монахів, до яких ми забрели в гості. Правда вони на нас практично не реагували, але згодом в храм пустили. Не пуджа, але теж непогано.
Зараз вже відпочиваємо. Підйом завтра о 6 ранку. Вирушаємо в Намче-Базар – столицю Шерпів.
Намче-Базар
Для тих, хто спішить: прийшли в Намче Базар (3443) без пригод. Всі живі, здорові і бадьорі. Кисень в нормі, тангаж правильний :) Завтра радіалка, глянемо на Еверест і знов вниз, в Намче.
Ми в столиці Шерпів. Завжди думав, що Намче Базар це таке довге село. Виявилося цілком собі симпатичне містечко в чашці гір. Мальовничі будинки розсипані по терасах. Центральна площа з фонтаном і ступою радує незвичним убранством. Та що там – цілий каскад з шумним потічком тягнеться вниз, до площі. Тут же останнє місце, щоб докупити чи взяти в оренду спорядження. Дехто з групи цим скористався.
Готель зручний. В столовці стоїть веселий гул і різношерстна банда трекерів всіх сортів готується, до старту чи навпаки, оживає після спуску. Атмосфера нагадує чимось ту, що була минулого року в Торунг Пхеді. Правда там, перед перевалом було більш торжествено. Насувалася непогода і її конче треба було випередити.
Шлях до Намче живописний і нескладний. Навантаження прирощуються поступово. Йдеться легко. Кілька разів пульс піднімався, правда, до 165. Ну боюсь я висоти! А мостики в Непалі вони такі... Проходили міст Хілларі. Шалено красивий! Дух захоплює і від висоти, і від краєвидів. І хитається він, тому ще й страшно.
Шлях більшою частиною досить пологий, але перед самим Намче починається впевнений набір метрів шестиста. З одного боку непросто. З іншого – відчутно відстає когорта, з якою доводилося ділити шлях до того. Відстають навіть яки, але в них був плановий піт-стоп. Про правило "не ходити швидше яка" всі пам'ятають.
На одній зі стоянок в розриві хмар показався на мить Еверест. Шанс глянути на нього є з завтрашньої радіалки. Зачепимо готель Everest View. Кирило, правда, каже, що view там не вельми. Але раз нам все-одно туди дорога. Ну а потім вже Кала Патар. Але не буду так далеко наперед загадувати. Проста обережність, поки жодних підстав для хвилювання нема. Всі дійшли досить легко, почуваємося добре. Грали в Аліас – ще виходить Дехто, правда, на початку взяв висотний темп – одне слово в хвилину. Виявилося тільки розганялися.
Прямо з вікна вид на шапку Конґде Рі. Правда вона стидливо ховається за хмарою, але деколи показує шапку.
Ще трошки про дорогу. На треку людно. Абстрагуватися вдається:)Багато мулів, трохи менше яків. Доводиться перечікувати. Навик притискання до стіни за кілька годин освоїли всі. З людьми важче:) Хто піде, будьте готові, бажаючих дуже багато. Також доводиться чекати на постах і чекпоінтах. Там оформлюють перміти, доводиться стояти часом і більше години. Ну але... Непал точно не підходить для тих, хто спішить. Замість нервово метатися туди-сюди краще присісти на сонечку, випити чаю з термоса і насолодитися весною. Ввібрати в себе все навколо, задуматися, піти вглиб себе. Або включитися в веселу перепалку напарників. Словом жити в кожному моменті. Ну і використовувати кожну можливість, щоб відпочити:)
Плани: завтра радіалка до висоти "куди дійдемо". Гуляти плануємо годин 8, тоді повернемося назад в Намче. Дві ночі в одному місці, це здорово. Тут тобі і пральний день, і вихід з легкими рюкзаками. І портерам перекур
Велика радіалка
Для тих, хто спішить: всі живі і здорові. Дійшли трошки за 4000 метрів. Повернулися в Намче Базар. Завтра йдемо в Тенґбоче.
Про те, що день почався рано можна вже і не писати, правда? Прямо після сніданку ми рішуче рушили з Намче вгору. Підйоми тут місцями круті, але зручні. Тримаємо спокійний темп, роздивляємося довкола і фотографуємо все, що подобається. А раз все подобається, то є на фото сонечка, яки, хмаринки, птахи, прапорці, рододендрони, ресторани, дороги, злітно-посадкові смуги. Ну і гори, звісно :)
І ще один храм, але тут тс-с-с-с! Відомий мандрівник Комаров наражався на смертельну небезпеку, коли знімав скальп Йетті. Гм... Якби дійсно знімав, то не дивно:) Фільмував, звісно. Ми теж наражалися, але так драматично в нас не вийшло. Куди сильніше влетіло за спробу кілька разів скористатися ключем від душу.
Наша дорога пролягала через живописні і, подекуди, круті пагорби до відомого ресторану Everest View. Далі в Кумджунг, де спочатку обід, а потім скальп Йеті. Можна було і повертати, але животворящий далбат сподвиг нас осилити ще один пагорб і набрати таки чотири кілометри з хвостиком. Ну а далі назад.
Перша частина дороги, поки не розходилися, йшла не найпростіше. Але сили тратиш тільки поки на обрії не з'являється Ама Даблам. Я усвідомлюю всю значимість і велич Евересту і Лхоцзе, які теж прекрасно видно звідти. Від цієї силищі, величності, дух перехоплює. Але Ама Даблам викликає особливий трепет, якого пояснити не можу. От натренуюся і будемо знайомитися з нею ближче. А зараз здаля глянув – ще краща, ніж на картинках.
До Everest View ми йшли, як заворожені. Ще й доріжка плавно, хоч і не сильно, спускається, тому зовсім легко. Те, що ресторан японський, видно одразу. Ця особлива естетика, що починається з лінії даху і лишається вірною собі до самого фундаменту навіть тут, на висоті 3880. Обідати ми тут не планували, але... А які але? Чого ви чекали. Ми дисципліновані! От масали попили.І це поки найсмачніша масала в цих відвідинах Непалу. Прояснили свої маршрути на макеті гір, що поблизу – Кирило нам цілу лекцію цікаву прочитав, охочих послухати зібралося куди більше, ніж є в нашому скромному колективі. Граніт науки пробуджує апетит (хто там сказав "краще запивати пивом"?), то ми і пострибали вниз в Кумджунг.
Всі дахи крім храму і ще однієї будівлі, призначення якої залишилося для мене загадкою, зелені. Цікаве видовище. Вулички звивисті, всі обмежені парканом з кам'яної кладки. Взагалі мстечко красиве і затишне. Навіть корови тут добрі і привітні. Якщо думаєте, що інакше не буває – читайте далі. Обідали ми в будиночку, де жив (сподіваюся живе і зараз) шерпа. По народності і професії. В великій кімнаті з свіжим ще лаком на підлозі під стелею на балці фото і сертифікати хазяїна. Ама Даблам 2007, Еверест 2008, Чо-Ою 2009... Баули різних експедицій на полицях... Легенда. Завіса над таємницею сили привідкрилася за обідом. З таким далбатом можна дійти далеко. Хилило в сон, але надбігла багаточисельна група туристів з Росії, тому знялися ми зразу після обіду.
Зайшли в місцевий храм, відомий тим, що там зберігається скальп Йетті. За 300 рупій з носа нас мало того, що впустили, так ще й не слідкували за поведінкою. Прадва ми збитків не робили, а що зробили – покажемо по приїзду.
Вирішили, що пригод на сьогодні мало, а хмари близько, і можна би на них і згори вниз глянути. Почали набирати висоту досить стрімко. Тут вже трошки важче дихалося і були скарги на головний біль. Зараз внизу вже все в всіх в порядку. Моїй голові боліти було ніколи, як і ногам. На мене як напав. Красивий такий, статний, кудлатий. Дозволив зробити фото ззаду і збоку, але коли я з'явився перед його ясні очі, він набичився (наячився?) і рвонув вперед. Правда лише кілька кроків. Але на злякатися мені вистачило. Поки шукав шляхи до відходу, погроза повторилася. Думаю справа в яскравому віндстоппері. Або може йому просто не хотілося фотографуватися.
Дорога назад запам'яталася більше всього спуском по високих сходинках в Намче. Коліна постогнували навіть попри підстраховку палицями. А ще вразило подвір'я старшої школи з футбольним майданчиком. Що тут такого? А те, що діти з Намче Базару фактично наш трек сьогоднішній ходять щодня, щоб дістатися до школи! А після уроків ще в футбол ганяють. Якщо маєте ілюзії про власну спортивну підготовку – загляньте сюди на кілька днів.
Цікаві особливості є в нашого готелю Green Tara. Зарядка телефонів і іншого приладдя безкоштовна. Рідкісне явище і приємне. Але на противагу зіткнулися з тим, що зникла футболка з шнурка для сушки білизни. Після того, як спитали в адміністратора всього за годину вона "знайшлась". Все добре, що добре закінчується :)
Сьогодні вже сонний час. Зранку рушаємо в Тенґбоче (можу плутати топоніми так само успішно, як букви в словах). Наявність там стійкого мобільного зв'язку під питанням. Але є резервна опція. В разі, якщо постів не буде – не панікувати, тримати кулаки.
Тенґбоче
Для тих хто спішить: ми живі і здорові. Вимиті і нагодовані яблучним пирогом. Прийшли в Тенґбоче. Завтра стартуємо в Панґбоче.
Перша частина сьогоднішнього переходу була проста і красива. Затяжний спуск крізь весняні ліси, в приємному затінку. Кирило зупинив нас на хвильку, показав міст Хілларі далеко під ногами. Здається часу пройшло зовсім мало, а ми вже і високо, і далеко.
Спуск по нерівних кам'яних сходинках діло, яке втомлює. Але з підйомом не йде ні в яке порівняння.
З кожним скинутим метром посилювалося розуміння, що треба буде все це знову набирати. І довелося! Довгий, затяжний підйом. Не дуже крутий, але кручений. Яскраве сонце, що на спуску лагідно гріло, почало припікати. А йти вгору коли жарко... Після кількох привалів стали придивлятися до підходящих для коротеньких посиденьок місць. Коли пропустили чергове, зародилася надія, що от-от Тенґбоче з'явиться. Просто зараз, за наступним крутим поворотом, після саме цього траверсу... Надія, як часто буває, виявилася оманливою. А радість – несподіваною :) Якраз коли з радісного очікування ми остаточно переключитися на нормальний хід, з'явилися дахи. І наш лодж – перший при вході :)
На треку людно, але все ж не так, як на початку. Розминутися простіше. І це радує. Ми хоч і йдемо неспішно, зате безупинно. Тому групи частенько обганяємо. Складніше пропустити яків :) Агресії до мого мандаринкового вигляду вони, здається, більше не проявляють. Але можливо тут працює те, що часто поруч або Настя, або Наташа. А правило про те, що ніякий бик не нападає, коли ти з дівчиною, схоже, працює і для Яків :)
Дуже багато квітів! Доводиться себе ловити за руки щоб не фотографувати кожну гілочку і кожен кущик. Не вдається :)
Важкий підйом закінченням ходового дня аж ніяк не став. Підживившись обідом і взявши легенькі рюкзаки ми попрямували до "он тієї білої штуки на пагорбі". Короткозорість – це благословення в горах :) Якби я "оту штуку" роздивився знизу... А так, думаю, прийду собі. І прийшов :) Дуже хороший крутий зліт метрів на триста. Походили стежками, пострибали по каменях і, притомлені, але задоволені, добралися до маленької ступи вгорі. Гірка дбайливо вкрила нас хмарами. Причому самі ми в хмару не потрапили, вона нас акуратно обтікала і струменіла вгору, по схилах. Заворожуюче видовище! Довго наверху ми не пробули. Піднявся холодний вітер і підігнав нас до сьогоднішнього пристанища. Гнав нас не тільки вітер, але й мета: поки були на гірці, підійшла четвірка мандрівників і підказали, що внизу є пекарня з надзвичайно смачними яблучними пирогами :)
Пекарню ми не упустили. Пироги смачнющі! Думаєте можна солодким перебити апетит? То ви просто не були в Непалі :)
Лодж кипить і бурхає різними людьми. Хтось біжить на озера Гокіо. Хтось складе нам компанію до базового табору. Навіть сина "директора Евересту" ми тут зустріли. Всіх об'єднує одне – хто б не вийшов на вулицю, завмирає на хвилю милуючись шпичаками Лхоцзе і Евересту. А ті проглядають з-за хмар так велично, так білосніжно...
Завтра наш шлях в Панґбоче. Тут недалечко. Залишимо там зайве і попростуємо в базовий табір Ама Даблам.
Базовий табір Ама Даблам
Для тих, хто спішить: сходили до базового табору Ама Даблам на 4600 (так на табличці написано). Змокли, притомилися, сохнемо. Завтра рушаємо в Дінґбоче. Планова верхня точка – 5000.
Виходили ми неспішно. Хмарки пари з ротів тих, хто стояв на вулиці, натхнення не додавали. Та й взагалі майже всі були сонні і неговіркі. Для натхнення зайшли в місцевий монастир. Він працює зранку з 7 до 8. Посиділи там трошки, набралися спокою. І рушили. Підйом сьогодні повинен був "трошки простіший", ніж вчора. Приємною несподіванкою стало те, шо він виявився набагато простіший. Спуск на старті не віщував нічого хорошого, але плавний підйом і декілька коротеньких злетів привели нас в Панґбоче. Вже за півтори години наші ноги відпочивали, другий сніданок готувався а ми перепаковувалися рушати до Ама Даблам в гості. Її пірамідка то ховалася за легкими хмарами, то кокетливо показувалася знову.
Вперше в Непалі ми замовляли їжу на вихід :) Сендвічі мали би стати в нагоді в базовому таборі. І ні, це не те, що ви подумали. Ми їх банально з'їли. Додавши до купленого воду, шоколадки, горішки, рейнкавери і копчені ковбаски ми пішли... Вниз :) На цьому треку шалена кількість спусків.
Перехід дався відносно легко. Ще один приємний сюрприз. Обіцяно то було, що він буде дуже складний. Зрештою він і був, просто після ранкової розминки йшлося легко. Стрімкі злети долаємо в помірному темпі, а на численних плато розганяємося. Правда не настільки, щоб обігнати чудову сонячну пару босоногих подорожніх. Але куди нам аж так спішити? Акліматизуємося :)
Про босоногу пару я серйозно, це не ефекти висоти. Молоденькі хлопець і дівчина (чомусь, абсолютно необґрунтовано, здається мені, що з Португалії) йдуть з невеликими наплічниками, здебільшого босоніж. І ми постійно з ними зустрічаємося. Другий постійний супутник – великий говіркий мексиканець. Здається, звати його Алан. Запрошує всіх в гості, хвалиться, що готує смачно. Воно, зрештою, і видно :)Кожен раз виходячи, думаю, що він от-от зійде з маршруту. І тільки всядуся погрітися га сонечку після переходу, як він вже йде :) Все каже, що кине палити :)
Алан до Ама Даблам не пішов, а от умовно португальська легконога пара вирушила. Обігнали нас невимушено і легко пострибали вперед. А ми, розморені лагідним сонцем, травили байки на привалі. Кирило, зокрема, розкрив секрет назви гори: Ама – мати, Даблам – колиска.
За черговим підйомом показався камінь з написом "5 хвилин до лоджа". Де там лодж – не знаю, а от базовий табір показався зразу. Акуратні рядочки жовтих Northface'івських наметів і натоптані яки кругом :) Чим вони там наїдаються? Рослинність, звісно, є, навіть ще не дуже замучена, але все ж... Взагалі порівнювати гори... Тут висота 4600 – трава зелена, подекуди трапляються квіти. Яки, кози, гризуни і дрібні птахи – все є. На Монблані на цій же висоті вже майже вершина. Сніжні гребені. Десь внизу лишився останній притулок - Валло. О, поки згадав про останні притулки – дорогою нам трапився лодж "Рівенделл". Останній затишний дім... От би бути на стежинках і камінцях легконогим, як ельфи... Щоб не закопатися в Толкіна, закінчу порівняння живності на висотах. На Аконкагуа на такій висоті є тільки люди. Навіть мули вище за 4300 не заходять. Нема ні травинки. Навіть в наметах харчування миші не заводяться. Гори різні, не вийде побачити одну і зупинитися :)
Тільки ми перекусили трошки, як з вершини опустилася снігова хмара. Ретируватися довелося поспішно. Пішов сніг, мокрий і дрібний. Навіть швидко накинуті дощовики не врятували повністю. На щастя різко стало прохолодніше. Чому "на щастя"? Бо швидко йти в дощовику дуже жарко і це шалено втомлює. А тут все збалансувалося. Гору вкрив молочний туман. Я дорогу запам'ятовував уважно, але знайти в цьому сивому диму щось знайоме... Після напутнього слова ми кинули розрізнені спроби втекти з-під снігу скоріше і пішли вже всі разом. Але відмовити собі в задоволенні покричати в туман "Йожиииик" не змогли, звісно.
В лоджі розпалили буржуйку. Вона велика, стоїть по центру кухні. Миттєво потрапила вона в щільне оточення пластикових стільців, які внесли з вулиці на ніч. А на стільцях в чудернацьких комбінаціях розвішалася одежа. Сушимось.
Передати б те, що відбувається зараз. На кухні з гостей лиш нас двоє. Все сімейство зібралося тут. В лоджі, зазвичай, живе сім'я власників, а кілька кімнат здають подорожнім. Тут цікаво, коли стоїть гул людей з усього світу. Але до сну всі (майже) йдуть рано. І тоді непальська бабуся покректуючи починає збирати посуд. Хазяї їдять самі. Щось воркує мале непаленятко, круглолице і засмагле. Сім'я живе довкола нас своїм життям, наче і зовсім нас не помічаючи. Скоро почнуть натякати, що пора спати і нам. Світло, наприклад, вимкнуть. Їм теж завтра рано вставати, а сплять часто просто тут, на лавочках на кухні. Тут ще тримається дух від буржуйки. А в наших кімнатках аскетично і прохололно. Зате в нас є пухові спальники :) Насправді важко це все передати. Є лиш один спосіб відчути – спробувати. Але якщо вас лякає перспектива платити за літр кип'ятку – не варто :)
Ходити в гори теж не прогулянка. Сьогодні в хід пішли перші таблетки, перші підозри на застуду (не підтвердились), і перші складнощі з акліматизацією (думаю, тимчасові). Завтра в нас перехід в Дінґбоче і акліматизаційний вихід на 5000 метрів. Якщо ще роздумуєте, чи тримати за нас кулаки чи схрещені пальчики – саме час починати.
Дінґбоче
Для тих, в кого мало часу: всі живі і здорові. Перейшли в Дінґбоче під дощем. Вичекали гарну погоду і сходили на 5000. Відпочиваємо. Ще день будемо в Дінґбоче.
Зранку перспективи виглядали не райдужно. Для райдуги потрібні дощ і сонце, а був тільки дощ. Тому висувалися ми ліниво, причікуючи, коли на калюжах перестануть з'являтися бульбашки.
Йти було мокро. Йти було прохолодно. А тоді жарко, бо під дощовиком повітря бігає не дуже. Перехід в Дінґбоче був короткий, але в три години ходу довелося вклинити несподіваний чай – дощ припустив не на жарт. Портери наші в якийсь момент нас проскочили. Поки ми дійшли, вони вже зайняли лодж. Але не той. Тому в нас була коротенька стиковка планів. Наша взяла і це радує. Відчуття взагалі несподівані для Непалу. Лодж новий, великий і зручний. І пекарня під боком :) Щось трек в базовий Евересту все більше і більше відрізняється від спартанських умов ходу довкола Аннапурни. Настя на мене вже коситься – я ж їй в якості чесного попередження розказував про складнощі багато. А тут все якось не справджується. Але так помилятися приємно – гарячий душ класна штука :) Хоча... Після заходу в базовий Ама Дабламу піймав себе на тому, що скучаю за ранковим вилізанням з намету і шумом джетбойла.
Після легкого обіду настав час чергової радіалки. Погода зняла всі питання – хмари піднялися високо, дощ і сніг закінчилися. Ми вирушили о 13:30. Точніше трошки пізніше – довелося повернутися за сонцезахисними окулярами. Приємна, погодьтеся, затримка, після ранку, коли всі добряче змокли.
Виходу, думаю, побоювалися всі. Вчорашній на 4600 не дався легко, наслідки давалися взнаки ввечері. Не всі адаптуються легко. Пардон – деталей і імен не буде, але Гімалаї не зовсім прогулянка під сонечком. І приводи переживати в мене були і є. Поки я переживаю, Кирило прекрасно дає нам всім раду, тому і надто хвилюватися не треба.
Чому ж побоювалися? По-перше висота – 5000 це немало. Вище всього, що є в Альпах, наприклад. Ще зовсім недавно ми були в Катманду, фактично на нулі. По-друге профіль підйому. Схожий він на наш же вихід в Тенґбоче – крутий і безкомпромісний. Погода непевна – очікувати опадів доводиться, але просто зараз тепло. Що вдягати? Як вийти так, щоб нести мінімум? Словом передчуття були такі собі. А ще й після ранкового дощу так хотілося нікуди не йти з затишку...
Але рвонули. Доганяти хмари. І догнали ж! Зайшли в сивий туман і підіймалися, виловлюючи силуети тур, роблячи круті повороти, вилазячи на високі камені. На диво йшлося досить легко. Вже тільки остання сотня метрів давалася складно – стало кам'янисто і з туману з кожним підйомом виринали нові камені, вище за попередні. А значить ще не кінець, ще десяток метрів попереду. Наша вершина з'явилася навіть трошки несподівано. І почуття полегшення – всі дійшли – вилилося в вагон жартів і підколів. А тоді традиційний чай і снікерс. Глянули на годинник – до крайнього часу, щоб замовити вечерю, лишилося хвилин 40. Звісно, резервний варіант в виді пекарні в нас був – вона працює до 20:00. Але штука в тому, що основний прибуток лодж отримує саме з сніданків і вечерь, плата за проживання менш суттєва. Тому не замовити їжу просто негарно. А нам тут лишатися ще на день. Тому вниз ми прискорилися. Що не так і легко робити в молочному тумані, який спустився і накрив Дінґбоче за той час, поки ми дерлися вгору. Швидкий темп вибив навіть момент жалю – через туман ми нічого не бачили з вершини. А могли побачити Ама Даблам з нового ракурсу. Нічого, зате туман був містичний – теж гарно.
А після спуску вечір взагалі набрав несподіваних веселих обертів. Після спуску сил стає більше. Швиденько передягнулися, замовили вечерю і пострибали ща солодким і кавою в пекарню. Я, правда, кави не попив. Хоч щось не міняється – не хочеться її на висоті. Зате брауні вм'яв :)Заклад взагалі вибивається – типово європейська каварня. Навіть полички з книгами і настольними іграми є. Непал видає тільки буржуйка по центру та ще пляшка води на нитці замість доводчика в дверях. Приємна атмосфера, легкий лаунж... Що може бути кращим закінченням вечора? А от що: в лоджі група індусів-подорожніх влашутвала дискотеку. Все миттєво ожило і набрало веселого сенсу. Жива людська радість :) З цим раптом почали радувати кольорові пластмасові чашечки для чаю. І як, намальований пальцем на вікні наче живий. Розмови, сміх, історії... Але це вже наше, буквами не передаси :)
Плани на завтра непевні. Ми йдемо в Чукунг, а далі вже як дозволить погода і на що буде натхнення.
P.S. Засиджуватися на кухні лоджа стає доброю традицією. Щось таке домашнє в дорозі. Єдиний лодж, який відчувався базою і домом був рік тому, на старті треку довкола Аннапурни. Потім домом безумовно був намет. А зараз трошки видозмінене відчуття дому знайшлося в цій метушні довкола. Сиджу в кутку, набираю цей текст. А поруч затягують штори, поправляють простирадла. Щойно господиня пропонувала скуштувати новий кулінарний витвір. Шкода, що момошки геть не лишили місця. Довкола розмови, довкола сміх. І я не частина цього. І чомусь не чужий... Дивно. Здорово!
Чукунг
Для тих, хто спішить: всі дійшли до Чукунга. Далі частина відправилася на акліматизацію на 5350. Інша частина назад в Дінґбоче. Вирішили, що краще не перенапружуватися сьогодні і лишити сил на завтра. Зранку буде важкий перехід в Лобуче.
Погода зранку проігнорувала всі прогнози – світило сонце і було тепло. Нас чекав ранковий тригодинний перехід з дуже плавним підйомом до Чукунга. Хто би міг подумати, що буде так важко?! Відчуття, що легені розправляються максимум на третину. Бракує повітря, голова думає через раз і кроки даються важко. Вчора на 5000 йшлося без перебільшення в рази легше. Простіше стало після першого привалу, який стався набагато раніше плану. Може чай допоміг, може темп правильний взяли, а може краса гір навколо примусила забути про важкість і втому. Ми в долині, а довкола величні льодові шапки. По праву руку Ама Даблам. Так близько, що наче й торкнутися можна. Вдалині Айленд Пік показується з-за хмар. Виступає зубець Лхоцзе. Стіна Нупцзе ховає Джомолунгму. Гори чорні, наче окантовані лініями снігу. Хмари, дивовижні самі по собі, набувають небачених форм наповзаючи на стіни і піки. Проходили плато і чомусь так ясно уявилося – напинаю тут намет, ставлю стільчик (чомусь обов'язково складаний, триногий) і заварюю чай в джетбойлі. Сиджу на стільчику, милуюся горами. А перехожих пригощаю чаєм. Гірняшка? :) Думка, до речі, притупилася, коли йшли назад. Все плато вкрило хмарою, наче ковдрою на ніч. В наметі було б сиро.
З планових трьох годин дороги ми не вибилися, але втомилися добряче. Зате надивилися на яків :) Яких тільки їх не було! Великі, маленькі, чорні, сиві, коричневі, плямисті... А ще одного звіра, правда не яка, ми мало не взяли в компанію. Прилаштувався за нами симпатичний біло-рудий барбос, розважав всю дорогу. Вчора не вийшло викласти фото, підвів інтернет. Сьогодні може трапитися те саме. Вмикайте уяву, а фото обов'язково будуть згодом.
Барбос безпомилково привів нас в Чукунг. А тоді, на жаль, зник. Побіг кудись у своїх собачих справах. Може рятувати від яків чергову групу мандрівників? Ну а нам явно треба було відновити сили і розібратися, що ж ми робимо далі. Варіант просто повертатися був цілком реальний. Висота 4700, до неї б всі мали бути більш-менш готові, тим більше, що йшли ми розмірено, не лосили... Після обіду роздумалися таки, що сходимо на сусідній горбочок (в гімалайських масштабах). Один наш товариш вирішив не йти – підозра на застуду і сильна втома. Інший викликався помогти добратися. Теж злегка застуджений, тому кілька годин відпочинку виглядали не зайвими. На тому й порішили. Хлопці дісталися до Дінґбоче швидко і без пригод. Якби не вони, сидіти б нам після "горбочка" голодними. Пам'ятаєте же – замовляти їжу в нас треба до 17:00. Що хто буде на вечерю на момент розставання ніхто не знав. Подзвонити в Непалі не можна – в цих місцях практично нема зв'язку. Виручила рація, яка несподівано легко вломила більш як на 4км та ще й поза зоною безпосередньої видимості. Слава радіо! :)
Акліматизаційне сходження випало непросте. В підсумку ми набрали 600 метрів, що в купі з підйомом з Дінґбоче до Чукунга вилилося майже в кілометр. Тут дали жару наші дівчата. Ми кілька разів на привалах натякали, що можна вже і назад, не обов'язково дертися на сідло, не принципово це, але їх хіба зупиниш? Коли ж стало зовсім важко Настя спокійно сказала, що притомилася і далі хотіла б піти своїм темпом, трохи повільніше. Нам лишалося ще 200 вертикальних. "Трохи повільніше" Насті виявилося таким, що на сідлі ми ще чаю толком не встигли попити, як вона нас наздогнала. Що тут такого? Я геть не стверджую, що дівчата гірше ходять в гори. Маю ьещліч прикладів того, що це не так. Але для обох і така висота, і такий підйом – вперше. І були шматки, які йшлися вже на автопілоті. А вони от так от впоралися!
Ми сиділи на гребені на 5350. Стінка камінної кладки надійно захищала від вітру. Сонце встигло нагріти ту сторону, де сиділи ми. Під ногами котилися хмари. Хмари ширяли над головою. Хмари чіплялися ща верхівки гір і куйовдилися. І було прозоро і тихо. Ми бачили велетенське замерзле озеро, що погрожує переповнитися і змити всі містечка, які ми пройшли. Бачили озеро з водою такого ж шаленого кольору, як в Марсьянті. Не бачили цю річку? Уявіть лагуну з реклами якогось райського острову. Колір ще насиченіший і чистіший. Бачили точечки помаранчевих наметів в базовому таборі Айленд Піку... Як би все це закарбувати в пам'яті?
Але довго не посидиш. І холодно стає, і темнітиме скоро, і погода міняється швидко. Пробували обігнати хмару на спуску? А якщо вона теж спішить? Якщо на пійдом ми затратили шість ходових годин з ячим хвостиком, то на спуск менше трьох. Вже під кінець зрозуміли, як втомилися. Навіть шлях по Дінґбоче здався нескінченним. Здавалося б з такої втоми можна з'їсти хоч слона, але момошки не порадували. До чого вже я люблю гостре, але це було занадто. І тут Непал знову порадував контрастами. В нас же під боком кафе/пекарня. Звати її 4410. Незатійливо. Зате модна погрітися біля пічки наминаючи надзвичайно смачний і зовсім без перцю шоколадний торт :) Будете в Дінґбоче – обов'язково зайдіть.
Ну а я спати піду. Завтра перехід в Лобуче і він буде дуже непростий. Ще лиш кілька днів і ми опинимося перед Еверестом...
Піраміда Лобуче
Ми в Піраміді. Ні, не гірняшка :) Ні, короткої версії не буде. А хоча... Добре. Тим, хто спішить: дійшли до Лобуче, від нього піднялися в піраміду. Стан різний, але сила волі є. Завтра дорога нам в Горак Шеп і на Кала Патар. Висота зараз 4900.
Ок, раз почав: піраміда – це італійсько-непальська наукова станція, яка тепер ще і лодж. Від Лобуче сюди менше години ходу і трохи менше сотні набору. Дуже цікаве і незвичне місце. Навіть їжу замовляємо дещо інакше. Наукова частина станції після того, як італійці перестали її фінансувати, висить на чесному слові і на одному впертому непальцеві. Йому не платять вже кілька років, але кинути проект він не може. Робить заміри, передає в Італію, обслуговує станцію 10 місяців в році. Італійська сторона обіцяє от-от відновити фінансування.
В всьому тут відчувається дух Італії. В меню піца і паста карбонара. З непальськими нотками, але смачна. Два годинники на стіні – один показує місцевий час, інший – європейський. А ще перший телевізор з часів... Та ще з Києва :)
А добиралися ми сюди в фанстастичних декораціях! Не надто крутий підйом з Дінґбоче вивів на протяжне плато. Ми все ближче до Евересту. Здороваємося і минаємося з усіма його сусідами і сусідками. Дорога плавно йде вгору. Вертольоти снують часто і гудуть натужно, щоб перескочити насунуті льодовиком Кхумбу кам'яні вали. Натужно погудіти довелося і нам. Тут вже серйозно. Довелося і по таблетки лізти, і ділити рюкзак друга. Правда він ожив швидко і побіг, аки молодий сайгак. Тому гуділи ми натужно, але не довго.
Не доходячи до піраміди сходили в радіалку. Така в нас добра традиція. Цього разу вихід зовсім короткий – піднялися на вершину моренного валу. Звідти такі краєвиди! Нупцзе росте на очах, займає все більше неба. Акуратний трикутничок Пуморі радує кожного разу, як показується. Нам і йти в його напрямку, хоч вже і зовсім небагато. Думали тільки піднятися і спуститися. І робити наче нічого, і вітер кусючий, але розмова якось пішла, почали згадувати дорожні і не дуже байки. І навіть планувати в кого зберемося фотографії потім дивитися.
Проходили ми дорогою ще одне знакове місце. Залите сонцем, ідеальне для фотографій, якими, впевнений, друзі скоро поділяться. І... І були там з нами Роб Хол, Скот Фішер і ще чимало відчайдухів, які проходили тут в різні роки з метою зійти на вершину світу і повернутися назад. Вони зійшли. Один лишився десь біля сходинки Хіларі. Інший трохи нижче. Вже скоро ми побачимо відчайдухів, які вкотре збираються сходити в гості на маківку світу. Хай їм там щастить.
Ну а ми завтра подивимося на Сагарматху з Кала Патару. Такий план. Рекомендую всім посилено бажати нам хорошої погоди.
До речі, про висоту Евересту. Наш радушний хазяїн розповів про дрейф плит. Виявляється зміщуються вони на 4 см. за рік! Це дуже, дуже багато. І тому Еверест планується переміряти десь за місяць. Скоріше всього могутня гора ще підросте. Буде привід альпіністам наступного сезону дерти носа дивлячись на досягнення попередників :)
Ну а ми прикинемо так, на око :) Але то вже завтра. Сьогодні спати пора.
Кала-Патхар
На Кала-Патхар дісталися всі. І думками чи снами певно всі ще там...
Базовий табір Евересту
Сьогодні приводів для безмовного захвату теж багато, але спробую написати на кілька рядків більше, ніж вчора.
Кілька слів про те, що сталося вчора. З Піраміди новою мальовничою стежинкою ми перейшли в Горак Шеп. Там швиденько дозаправилися і вирушили в дорогу на гору Кала-Патхар. Це нічим не примітний наріст на вражаючій Пуморі. За чим туди ходять я писав в минулому пості. Формально Кала-Патхар це точка, з якої Еверест не ховається за потужною стіною Нупцзе. Насправді ж звідси відкрвається один з найбільш виражаючих видів Гімалаїв.
Сьогодні ж ми фокусувалися на Евересті. Тому о шостій ранку, ледь освітлені сонцем ми рушили в базовий табір найвищої гори. Дорога непроста. Ну чи як подивитися. Дуже я не люблю стрибати по камінцях, а стрибанини тут доволі. Настроювалися йти довго, але табір швидко показався за одним з поворотів і потім з виду не пропадав. До того ж здавалося, що профспілка яків оголосила страйк, а порожніми доріжками ходити швидше і приємніше. Взагалі вибір часу був ідеальний. Ми якийсь час були одні трекери в таборі. А що прибігли швидко, то і часу роздивитися мали доволі.
Життя в таборі завмерло. Припитанський хлопчина Лама охоче розказав, що зараз майже всі клієнти вже внизу – відновлюють сили перед штурмом. Штурм почнеться як тільки з'явиться вікно погоди. Зараз на вершині вітряно, йти не можна. Перила прокладені вже до сідла, тобто до четвертого табору.
Раз підглянути за табірним життям не вийде, то чому б не влаштувати самим собі екскурсію? За таблички "трекерам не заходити" ми не заходили (ну і відчуття, скажу я вам, брр-р-р. На Ако ми були привітні. От тільки рідко якому трекеру цікаво буде йти до базового табору :)). Пройшлися трохи вздовж. Табір величезний! Кажуть тільк комерційних клієнтів 360. З однією потенційною відвідувачкою вершини світу ми познайомилися вчора, на Кала-Патхарі. Традиційно побажали доброї погоди. Удачі їй і всім іншим. Я знизу так і не уявив, як же дійти до вершини.
Наш новий знайомий, Лама, розповів про іншу річ, яка відбувається тут, в EBC. Саме почався забіг на 135 миль, що проходить через базовий. Всього цього року семеро відчайдухів біжать. На все про все в них 150 годин. "Машини, а не люди" – захоплювався Лама. Як раз коли ми йшли один з учасників прибіг. Віддихався трошки, випив коли, попозував перед банером EBC і побіг далі. А от якби не спішив, неодмінно слідом за нами пішов би побути в льодяній казці Кхумбу. Могутній льодовик набудував гірок і башт – ціле снігове королівство. І лід блакитний. Відсвічує іскорками в променях сонця, що пробилися над стінами гір.
Втомлені, але щасливі, ми швидко прийшли в Горак Шеп. Мучила спрага – обіцяні нам на ранок три літри кип'ятку дочекалися нас не в повному обсязі, тому з водою було скрутно. Ми відпочили трошки, перепочили, спакували портерам теплі речі (вони нам більше не знадобляться, якщо не станеться чогось аномального) вирушили в зворотню дорогу. Тепер ми будемо плавно наближатися до Катманду. Зробити це плануємо в три стрибки. Сьогодні з Горак Шеп до Феріче. Цю ділянку ми успішно подолали. Завтра скинемо ще 800 метрів і заночуємо в Намче-Базарі. А далі Лукла і переліт в Катманду.
Дорога до Феріче казкова! В першу чергу тому, що багато повітря :) До самого Феріче довго йти рівниною. Гори громадяться. Вони прикриті знизу хмарами, тож здається, що вершини висять в повітрі. Достеменно як на обкладинках фантастики, тільки там планети, а тут – гори. Кілька будиночків Феріче видно вдалині. Вкупі з камінними огорожами маленьке село видається невеличким містом-фортецею. Здається от прийдемо з останніми променями сонця до воріт з масивного дерева з маленьким віконечком. Постукаємо. На нас уважно подивляться і впустять. А ворота за нами зачинять наглухо, не пропустять вже нікого. І струсимо втому, і за келихом чаю весело проговоримо вечір. І ніч наша буде спокійною.
Так (чи майже так) і сталося. Пора ховатися в спокійну ніч. Завтра довга дорога.
Знову Намче
Зав'яжи шнурки надійно
Фастекси заклацуй щільно
Бо підійде чорний як
Рогом смикне за темляк
(вільний переклад непальської народної пісеньки)
Сьогодні ми йшли. Ми йшли вгору і вниз, серпантинами і сходами. Йшли позаду яків, попереду яків і посеред яків. Йшли і милувалися весною в Непалі. А весна з кожним скинутим метром брала своє. 18 кілометрів краси і зелені від Феріче до Намче-Базару. Чогось особливого не сталося. Дорога втомлива, але безпечна. Хоча можна було натерти пальці або, замилувавшись, гепнутися з дороги. Цього, на щастя, не сталося.
А от портерам нашим довелося сьогодні нелегко. Вони відстали, довго не виходили на зв'язок. До того Сантос, молодший з наших помічників, групу нашу хвалив. Казав, що ми молодці, бігаємо швидко і успішно. До того, каже, група французів була. Восьмеро. Двох зняли в Намче, двох в Лобуче. Це я не до того, які ми класні (хоча і до того, звісно), а ще раз нагадати, що похід в гори не казуальна прогулянка. Тут буває всяке. Навіть портера вдається загнати. Благо все обійшлося і наші непальські друзі прибули ще засвітла.
Взагалі розмова з Сантосом мала б педагогічгий ефект для багатьох. Втілена шкільна лякалка про те, що буде, якшо вчитимешся погано. Проскакати 18 км. доріжками Непалу навіть з неважким хорошим рюкзаком ще та задача. А тепер уявіть баул на чверть центнера, в якого з кріплень тільки лямка на лобі...
Зате люди вони добрі. А я от виявив зловредну свою натуру і спричинився до замаху на рекорд траси Феріче-Намче. Тут доведеться почати трохи здалеку. Наш Serhii Sobur всіх, хто від нього відстає (тобто зовсім всіх) час від часу для мотивації лагідно називає "нємощами". Заперечення в стилі "я мощь" приходять вже в той момент, коли нагадуєш дійсно мощі святих. Все це жартівливо і беззлобно, звісно. І якось так сталося (не можу сказати, що несподівано), що на сьогоднішньому відрізку Naya Depenchuk вирвалася в лідери і на передостанньому проміжному фініші, лоджі Amadablam View, опинилася першою, та ще й з пристойним відривом. Тут би порадуватися, але я дочекався, коли Сергій зніме навушники і сказав – "тепер Настя офіційно може називати нас нємощами". Після цього, попиваючи чайок, я спокійнісінько сів вникати в популярний спорт трьох навколишніх хат – підрахунок фазанів, що біжать справа наліво. Згадуючи гучний успіх заснування федерації бобслею в Марокко вже подумував, як би його, спорт цей, прибрати до рук, аж поки здоровий ґлузд голосом Кирила не запропонував рушати. До речі – вирушати до того, як вас нажене мелодійний дзвін стада яків (в них на шиях дзвіночки), хороша прикмета. Попри рекомендації йти зі швидкістю яка вниз можна тільки якщо вмієте наспівувати якусь повільну тягучу мантру. От вгору – інша річ.
Поки в голові моїй були краєвиди, гірські кози і рододендрони, другу Сергію в'їлося підло кинуте мною "нємощь". Могутнім махом палиць він пішов в відрив від всіх... Крім Насті. Вона невимушено брала досить стрімкі підйоми. А ми, хоч і потужні хлопці, на підйомі певно видихаємо засильно і нас зносить назад. Словом поки я, нічого не підозрюючи, чухав голову, думаючи, яким цілком собі солідний як вхитрився вилізти на стінку під нахилом, як в гребеня Монблану (ні, серйозно, це ж не кізка гірська, люди, це цілісінька пухнаста КОРОВА!), до Намче наближався стовп куряви. Настя теж азартна, ага...
Результат як в Тенцинга з Хілларі. Не знаєте який в них? Вйо на Вікі на сторінку про Еверест, шукати 53 рік! Зате драма, драма! Були піт-стопи на ходу, стрибки з палицями і ще всяке таке було... Тут слухати треба, не опишеш :)
Дісталися Намче ми з добрячим розривом. А спішити було чого. Гарячий душ! Після спекотного дня і довгого переходу по запиленій дорозі це краще, ніж далбат. Хоча... Ні, далбат кращий :)
Ось тільки вибралися з осердя лоджа. Нам помигали світлом, натякнули, що пора вже по спальниках. До того група британців грала в вікторину. Я аж читати кинув, так було цікаво. Які різні, які класні люди трапляються на шляху!
Час нам спати. Завтра дорога в Луклу, теж буде непросто. Спробуємо нарешті сфотографувати і зафільмувати найкоротшу злітну смугу. А полетимо в околиці Катманду, якщо все складеться добре, в суботу. Так от.
Згадав
Виявив фантастичне свинство зі свого боку. Так сталося випадково, але в "безмовному" пості з Кала-Патхару нема жодного зображення Евересту :( Вибачте, це зовсім не навмисно. Висота, втома, а більше всього поганий інтернет і жахлива робота fb довела до такої неприємності. Тому зараз ексклюзивно – Еверест. Він же Джомолунгма, він же Саґарматха, найвища гора світу, Мекка альпіністів, 8848.
Так, на цих фото багато вершин. Може здатися, що Еверест найвища. Але тут до спостерігача куди ближча біла і гостроверха вершина Нупцзе. Тому і здається вищою. Саме з-за неї показується вранішнє сонце і тут, і в базовому таборі. Король же гір ота темна вершина на другому плані. Друга за висотою.
Лукла
Аеропорт Лукли. Офіційна назва – Аеропорт Тегцинга-Хілларі Тут найкоротша в світі (чи одна з найкоротших) смуга. Всього 527 метрів. З такої злетіти і приземлитися може всього кілька літаків в світі. Смуга нахилена не випадково – дозволяє швидше розігнатися і ефективніше загасити швидкість. І якщо зліт при нахилі особливої проблеми не становить, то посадка частенько виходить жорстка.
Звісно все це трохи ризиковано. Часто про Луклу пишуть "найнебезпечніший аеропорт світу". Статистика в цілому це не підтверджує, але... Зверніть увагу на хвіст літака праворуч від смуги: інцидент, що перетворив крилату машину в купу брухту стався за два тижні до нашого прильоту. Літак при розгоні зіткнувся з гелікоптером. Були жертви. Перельоти між Луклою і Катманду (зараз, в зв'язку з ремонтом в столиці літаки літають до проміжного аеродрому Ramechhap, звідки ще 4 години їзди) частково проходять на око. Без приладів навігації практично. Тому в туман і сильний вітер не літають. Є всі шанси застрягнути в Луклі на деякий час.
Але не все так страшно. В нашому випадку посадка і особливо зліт пройшли тихо і плавно. За 18 хвилин польоту стюардеса компанії Summit Air встигає пригостити пасажирів цукерками. Смачними, до речі :)
Коли наступного разу потрапите в турбулентність на новенькому аеробусі чи старенькому боїнгу, згадайте, що можливо саме зараз маленький трудяга Twin Otter виринає з хмари і має лише один шанс на приземлення на смугу з градієнтом 11% (для аеропорту Тегцинга-Хілларі не передбачено маневру повторного заходу на посадку, все треба робити з першого разу) і йому все вдається. А значить вдасться і великому його брату.
Літайте безпечно!
Дмитро Ковальчук, травень 2019