Інша Мексика. Подорож до країни гигантів

Враження про тур Мексика: Баха Каліфорнія та Мідний каньйон, лютий 2021.

Завзяті мандрівники давно відкрили для себе Мексику... Наприклад Кортес зробив це ще 500 років тому і тут з ним важко позмагатися. Але наскільки я помітив, абсолютна більшість з них у своїх дослдженнях Мексики обмежилась столицею та тепленьким Юкатаном. Колись я і сам так зробив об'їхавши на машині половину Мексики... Але то була саме нижня половина.

Хіба ж це справедливо? І аби виправити цю ганебну ситуацію, взимку 2021 року ми вирушили у подорож менш популярними районами Мексики - полетіли до Південної Каліфорнії та Мідного каньйону. Початково нас вабили гіганти - велетенські кити, акули та бездонні ущелини. Але насправді подорож вийшла більш глибокою, та дійсно колоритною. А ще було чимало екстриму - читайте далі!

Тож ми летіли в Мексику одразу після туру по Гватемалі. Майже в повному складі, вся група по закінченні однієї подорожі, сіла на літак і попрямувала до нових пригод. Цього разу мексиканські прикордонники нормально всіх пропустили (буває і інакше) і ми серед ночі щасливі і втомлені дісталися готелю у центрі Мехіко-сіті. Я побіг у цілодобовий гастроном за сім-картою, а народ попадав спати, адже вранці нас чекав рейс до Каліфорнії

Каліфорнія до якої ми потрапили (аеропорт Ла Пас, Мексика) різко відрізнялася від вже звичної оку, рідної Гватемальщини. Чагарники, кактуси, усе руде та засохле. "Не надто весело" - подумав я, та помилився. Вже за кілька годин, цей куточок Мексики почав відкриватися нам, та швидко залучив наші серця на свою сторону.

Кілька років тому, на треці в Гімалаях я познайомився з чарівним мексиканцем (Карлос, Луіс, Мігель?). Цей величезний дядько йшов по тропі з посмішкою, вітався з усіма зустрічними та розказував, що живе на самому краєчку Нижньої Південної Каліфорнії де можна рік харчуватися виключно рибою і все буде ок.

І ось ми тут - на краєчку землі, у селищі Кабо-сан-Лукас. Окрім нашого харізматичного друга тут є кілька горбатих китів (ото стрибунчики), скельна арка та чудовий пляж Закоханих. Нагадаю, що подорож відбувалася на початку лютого і море було не надто гарячим, тож ми лише символічно помочили ніжки і зосередилися на інстаграмній стороні пляжного відпочинку.

У цій подорожі по Каліфорнії у нас було безліч морських ресторанів, але як це часто буває, перший запам'ятався найбільше. Дуже смачно!

На зворотній дорозі в Ла-Пас на кілька хвилин заскочили в містечко Тодос Сантос (ісп. "всі святі"). Там розташований "той самий" Hotel California. Хоча насправді з іменем готелю не все не так просто, але заклад дійсно колоритний, та точно вартий того часу що ми йому присвятили.

Так чи інакше більшість розваг в Нижній Каліфорнії пов'язані з морем та його мешканцями. Вчора у нас був пляж, а сьогодні нам дадуть акулу... Або навпаки - нас дадуть їй. Отже ми на човні, посеред затоки Ла-Пас, вдягнуті в гідрокостюми, та трохи знервовані.

За командою капітана стрибаємо у воду прямо перед акулою, а коли рибка в шоці відверне, намаємось наздогнати її... Все це відбувається у скаженому темпі. На страх та обережність не залишається ані сил ані часу. Лише завдяки зусиллям самої акули ми не напхалися до неї у пащу та зябри. Але у цьому сумбурі був і позитивний момент - завдяки літрам адреналіну ми майже не відчували холоду, адже зараз зима і вода у морі Кортеса була не тепліше за 16 градусів. Принаймні так мені здалося.

Мабуть ввечері, після акули, були ще якісь події - ресторан, дорога, тощо. Але ж ви розумієте, після акули помічати таку дрібноту було б дивно. Отже я прокинувся в Лорето від того що забулькав мій телефон. Виявляється мій товариш по номеру вже давно прокинувся (ледь світало) та побіг зустрічати сонце на берег моря. І оце зараз він прийшов до висновку, що таку красу просто необхідно з кимось поділити. Діма, дякую! Світанок дійсно був казковий.

Після сніданку знову поспішаємо в порт та сідаємо в швидкісний човен. Ми летимо за обрій, поруч стрибають дельфіни, все супер, але трохи зимно - вдягаю куртку поверх гідрокостюма, а свій дощовик віддаю дівчатам, аби вони заховалися від вітру. Цікаво, як це ми в воду поліземо за такої температури? Хоча брешу - не всім холодно. Подивіться на фотки - вочевидь що морські мешканці та дехто з наших взагалі не мерзнуть.

Так, ми продовжуємо дошкуляти мешканцям моря Кортеса. Сьогодні пірнаємо разом з морськими левами. На відміну від вчорашньої акули, ці хлопаки не тікають і можна спокійно за ними спостерігати. У котиків лише три недоліки: сморід, справжні зуби та нестача тепла. Тож ми повернулися до човна фактично сині від холоду... але щасливі та посміхненні.

Ну, добре - морські леви нам зараховані. Невже поїдемо назад, в готель? Ні в якому разі! Десантуємось на якийсь острів, швиденько позбавляємось гідрокостюмів, ковдаємо кілька буріто з сиром, та скоріше біжемо стежкою. Гід каже, що йдемо на якийсь пляж, але насправді мета прогулянки наразі взагалі не важлива. Хочеться просто порухатись та якісно зігрітись.

На пляжі безліч сушених крабів, акул та молюсків. Ми вже трохи відійшли від крижаного подиху глибини, зігріли руки та знову можемо сприймати світ навкруги.

Знову нескінчений переїзд нескінченою пустелею. Спимо у готелі який 100% схожий на придорожні мотелі в США. Це й не дивно - звідси до Тіхуани та кордону якихось 700 км... Якщо хочете в Нижню Каліфорнію рекомендую заздалегідь навчитись терпінню.

Якщо ви родилися на цій планеті, та розумієте українську, то напевне знаєте що між законом та його практичним виконанням є величезна прірва. Отже за законами Мексики, під час ескурсії по затоці Guererro Negro (Тихий океан, Південна Каліфорнія) ніхто не має торкатися китів: це небезпечно для людей, це може нервувати тварин, це може стати причиною інфікування китів клятою короною. Тепер думаю нескладно буде здогадатися, заради чого ми поперлися на цей тур. Так! Ми егоїстично та вкрай безвідповідально хотіли обійняти сірого кита. Проте вітер здійняв хвилі і близький контакт став неможливим. Все що нам залишилось, це дивитись як десятки великих китів та маленьких китят гасають туди-сюди затокою, та обіймаються один з одним, а не з нами. От, халепа ))

У проміжку між акулами, левами та китами ми ще встигали пересуватися на значні відстані по пустельних шляхах нижньої Каліфорнії. Наприклад останній заїзд тривав 12 годин (700 км) - з першої дня, до першої ночі. Ми не очманіли та не подуріли лише завдяки неперервній грі в Аліас та незрівняним мексиканським краєвидам.

На світанку летимо з Лапаса в Лос Мочіс. Коли перетинаємо море Кортеса мені здається що я бачу (і фотографую!) човен який поспішає до блакитного кита. Хтось з наших численних (тепер) мексиканських друзів, казав що ціх велетнів нещодавно бачили на вході в затоку. Тож моє відіння може бути й правдою.

У цьому містечку народився Зорро. А ми мали тут трохи відпочити та спокійно погрітися перед екстрімом у Мідному каньйоні. Проте плани дещо змінилися: я терміново поїхав до "райцентру" аби владнати проблему з квитками на потяг Ель Чепе, а група значну частину дня змагалася з москітами (тут дійсно тепло і комахам це подобається). Лише надвечір ті заспокоїлися і дали змогу туристам прийняти участь в художній самодіяльності - музичному так би мовити шоу про пригоди красеня Зорро та його дещо неквапливої подружки Зорріти (ледь не написав Зіроньки).

Потяг "Эль Чепе" має репутацію кришезносно мальовничого рухомого оглядового майданчика. Він їде вздовж Мідного каньйона через числені мости та тонелі. Краєвиди дійсно чудові але особисто мене більше зацікавило взуття...

Ви бачили колись сандалії зроблені з покришки? Це місцеві індіанки прийшли на станцію аби продати туристам вироби з лози. Пізніше ми з'ясували, що вони з племені тарумара, відомого своїми бігунами на довгі дистанції. І як ви вже мабуть здогадалися свої марафони індіанці бігали у тих самих сандалях.

Доречі традиція індіанських марафонів жива і досі. У нашому невеличкому родинному готелі вся вітальня була заставлена призами за участь в місцевих трейлранінгових змаганнях. Надихнувшись таким прикладом один з наших туристів пішов вранці бігати... і насилу відбився від собак. Хоча, можливо, саме за допомогою песиків і тренувалися місцеві чемпіони ))

Скоріш за все ми взагалі виявилися великими поціновувачами традицій, адже того самого вечора ми лише 10 хвилин приділили заходу сонця, а потім ще близько години присвятили дослідженню шаманства. Так, ми пішли в гості до бабці-індіанки і вона нам ворожбила - нашіптувала, обкурювала цигаркою, викочувала яйцем. Дуже колоритно і надзвичайно знайомо.

Збираючись в Мідний каньйон всі ми дещо хвилювалися. Хтось турбувався, чи вистачить теплого одягу. Хтось - чи стане йому наснаги аби пройти заплановану смугу перешкод. Хтось - рахував бюджет. Ну а мене непокоїло чи будуть взагалі працювати (через корону) усі ті атракционикі, які допоможуть нам краще запамам'ятати незрівняний каньйон.

Але як ви бачите з фоток, розвага вдалася. Замість одного мега зіплайна (2 км завдовжки) обрали ланцюжок з 7 коротших але більш мальовничих зіплайнів, або як тут кажуть "тіролесів"

Після кількох кілометрів зіплайнів ми були на адреналіні та з відчуттям "моря по коліно". Тож записуючись на наступну пригоду (маршрут via ferrata) ніхто особливо не міркував та не вагався. А траса виявилась достатньо складною, чи принаймі вражаючою. І коли все закінчилось, прийшло незрівняне відчуття "смаку життя" та необумовленної радості. Чого і вам бажаю!

Аби зняти стрес після віа-феррати знадобилася тривала зупинка біля місцевого ринку з такосами. Що цікаво, такос-терапія "зайшла" навіть тим, хто не приймав участь в екстрімі. А ще на парковці ринку знайшлася експедиційна вантажівка з іспанськими номерами. Оце люди заїхали!

Нагадаю що наш Мідний каньйон розташований відносно високо в горах (2300м над рівнем моря), тож не дивно що вночі тут було трохи зимно (це 7 лютого 2021 року). Не знаю як воно виглядає з України, але коли ти вже місяць подорожуєш в теплі, то -1 сприймається як лютий звіздець. Ми понатягали усі наявні шмотки та усю ніч підкидали дрова в камін (маємо кайфовий бюджетний готель з каміном в номері).

Але найскладніше було потім - вранці ми приїхали до чарівного водоспада з базальтовими стовпами, а половина групи вирішила нікуди не йти і залишитись у теплому бусі. Схоже, невтомні туристи таки трохи притомилися. Проте дехто таки облазив і той водопад і Долину Монахів (мексиканська Каппадокія) і інші оглядові майданчики на гірському плато біля містечка Кріель. Але проглядаючи зараз фотки, я розумію що найцікавіше в цій долині це саме індіянці тарумара - яскраві та органічні.

Мексиканська авікомпанія зненацька пересунула на добу наш рейс з Півночі до Мехіко. Таким чином у мене на голові з'явилося кілька нових сивих волосин, а у групи - можливість познайомитись з містом Чиуауа. Ми знайшли місцевого гіда Альфредо та чкурнули на пошуки цікавенького. Нажаль через пандемію були зачинені місцеві печери та кудись зникли майже всі песики чихуахуа (так, їх назвали на честь міста та штата). Тож Альфредо розважав нас розповідями про бурхливе статеве життя мексиканських революціонерів та багатих ранчеро.

Ми майже змирилися з тим що нічого видатного сьогодні вже не буде, коли над вечір нас занесло в шахтарське містечко де місцевий крамар зненацька запропонував подивитися на старі срібні копальні. І це було воно! Величезні підземні зали, бездонні шурфи викопані вручну поневоленими індіанцями (шахта працювала з 16 по 20 сторіччя) та наприкінці вражаюча зустріч з сучасними "чорними геологами".

Ці хлопці йдуть під землю на кілька днів у пошуках напівкоштовних кристалів і коли світло їх ліхтарів потонуло у чорній безодні, скажені мурашки побігли моєю спиною. Чомусь це нагадувало спуск Братерства Кільця до підземель Морії і не в мене одного виникли такі асоціації. Допоможи Бог сміливцям...

Ввечері летимо в Мехіко, адже там починається новий етап подорожі Мексикою - гарячий тур Мехіко + Юкатан

Кирило Ясько, Київ