Похід в Горгани з дітьми і кометою

Поход в Горганы с детьми и кометой Розповідь про похід в Горгани (Карпати) в липні 2020 року.

Хто куди, а ми в Карпати. Цього разу це буде дитячий (чи скоріш родинний) похід Горганами. Залізниця туристів поки що ігнорує, тож ми швиденько вигадали кільцевий маршрут, щоб зручно було повертатися до автівок. Речі складені, згущонка запасена, вранці стартуємо.

Перший ранок в поході (разом з комахами) надихнув на деякі лінгвистичні дослідження. Мошка зараз настільки уїдлива що ми:

Але насправді вихід тільки один - бігти вперед и не зупинятися.

Традиційно вважається що Горгани більш складні (ніж Чорногора), через ті великі каменюки на верхівках. Але насправді пригоди починаються набагато раніше - гори ще й не видно, на мапі взагалі ще позначена автомобільна дорога, Гугл щиро бажає тобі швидкості 4 км/год... а ти вже борсаєшся у багнюці по коліно чи штурмуєш якусь впоперек-шляху-вітром-завалену карпатську смереку.

Туризм це боротьба. Протягом дня паралельно з нами рухалася ще одна невеличка група - родина з Одещини. Вони несли в руках старовинний брезентовий намет та кілька пакетів з речами (бо мали лише один великий рюкзак на трьох).

З одного боку дивитися на це було боляче. Але було й певне відчуття гордості за них. Адже вони здолали перепони на кшталт нестачі спорядження і відсутності досвіду, зібралися і пішли в гори попри все. На їх фоні власний наплічник (цілих 19 кг, бо в нас дитяча група) раптово перестав бути центром Всесвіту (та приводом для зітхань). А що ще потрібно туристові?

P.S. ввечері сталася розмова, через яку я на фоні сусідів відчув себе ліліпутом. Вони обговорювали спорядження і зауважили що намет звичайно потрібен легший (цей важить 6 кг і застібається ґудзиками), а ось матраци це просто бомба - зручні та надзвичайно легкі. Спитаєте що тут дивного? У них було два пляжних матраци Intex, по 2,3 кг кожен! Мені б стільки сили...

Що думаєте про літературні прикраси? Просто я оце виліз на гору і усвідомив що вже досить довгий час дурю людей. Зовсім трошки, але дуже давно.

Ось у чому справа:

У далекому 2006 році я складав опис маршруту Горганами і вигадав концепцію "дикості" цього куточка Карпат. Десь на Говерлі натовпи туристів, а тут під Сивулею "дикі звірятка загортають шоколад". Як це можна зобразити? Хіба ж напишу щось про усамітненість. Так з'явилося наступне твердження: "Видершись на вершину ти не побачиш жодного селища на багато кілометрів навкруги". Воно багато років провисіло на сайті і все було чудово аж доки сьогодні на верхівці хребта я не почав розглядати ЧИСЛЕНІ селища... Я ж бо навіть зазирнув до мапи! Дуже хотів зрозуміти що то видніє на обрії - Франківськ, чи якась Надвірна.

Вибачте друзі! Не мав на увазі нікого обдурити - сам вірив у цей міф. Певно що "жодного селища" потрібно терміново прибрати. Але виникає інше питання - чи припустимо залишити на сайті згадку про карпатські смереки? Чи краще не використовувати множину? Бо з тієї самої верхівки видно стільки пнів та спорожнілих схилів, що дива даєшся (які ми українці працьовиті)...

Ледве не засумував, але вчасно згадав що в таборі мене чекає вечірня кава і радісно побіг далі. Так і живемо ))

Коли трохи стемніло і я припинив фотографувати захід сонця, гори і наш красивий табір, нарешті вдалося зосередитися і знайти на небі комету - той самий NEOWISE. Моя стрічка в фейсбуці вже тиждень рясніла свідченнями його реальності, але за підготовкою до походу у мене не було часу глянути вгору. Тепер все ок - можна розслабитися.

Поки йшли Ігровцем я розважав групу побрехеньками про зимові походи: Ось на цьому самому місці, в напівзасипаному снігом окопі, в січні 2012 ми ділили задубілу цукерку. А ця стежка взимку не існує, бо сніг вкладає жереп на землю і ти йдеш по ньому мабуть у метрі над землею, аж доки на повній швидкості (1,5 км/год) не #%&@$шся у якусь приховану порожнину.

А он там, на затишній стоянці в зоні лісу, наш шатер ледве не здуло і я півночі бігав навкруги вигадуючи все нові точки кріплення для відтяжок - немов та білка з "Льодовикового періоду" метушливо закапував у сніг хмиз, наплічники та снігоступи.

Наші йшли, слухали і стиха дивувалися - хто ті навіжені, що самі полізли в таку халепу? Кому взагалі потрібні ті зимові походи? А самі тим часом продовжували стрибати по чарівних горганських брилах, які так естетично виглядають на фоточках.

До стоянці на полонині Погар ми прийшли рано, швидко поставили намети, організували вечерю і спочатку здавалося що у нас є всі шанси заснути ще завидна. Але потім я згадав що у мене є штатив, і побіг шукати струмок. А потім діти побігли шукати мене, а потім через галявину пройшла нова групка туристів і треба було з усіма поговорити. Загалом, все нормально - ліхтарик я взяв не дарма.

Глянули прогноз і вирішили не йти через вершину Сивулі, а оминути її траверсом. Ця стежка вважається простою, але повалені дерева часом здатні перетворити її в смугу перешкод. Однак цього разу все було нормально. У нас навіть була можливість говорити на ходу і ви не повірите, але ми обговорювали літературу, а точніше особисте життя "шкільних" класиків. Гори надихають, що не кажіть))

У другій половині дня прийшов довгоочікуваний циклон ... і конячки. Від дощу ми поставили тент і сховалися в намети, а від конячок так просто не втечеш. Своєю поведінкою вони однозначно сигналізували нам про те, що це їх поляна і нас "тут не стояло". Довелося домовлятися про відступні.

Всю ніч йшов дощ, але на світанку в хмарах знайшлася невелика шпаринка і ми таки бобігли в бік вершини. Сивуля і в сонячну погоду виглядає похмуро, а так і поготів. В результаті у нас вийшла дуже швидка і дуже атмосферна радіалка. Залік ))

Звертати табір під дощем - не найприємніше заняття. Але ми вже передчували повернення в цивілізацію, гарячий душ і холодне морозиво, тож мокрі речі і важкі наплячники не посунули нас в зневіру. Втім дехто почав передчувати ще й просушку 4 комплектів спорядження ...

Спуск в цивілізацію здався мені на порядок більш екстремальним заняттям, ніж попередні два дні на гірському хребті. Стежка йде по руслу річки і доводиться постійно стрибати з берега на берег і долати потужні завали. Діти, здається, теж перейнялися процесом і захоплено шукали шлях в цьому лабіринті.

Набагато складніше (психологічно) було рухатись коли ми вибралися на нормальну стежку. Захотілося спати, їсти і нікуди не йти. Особливо коли нас обігнав мотоцикл і стало ясно що сюди можна заїхати (так навіщо ж йти). Але ми героїчно подолали останні кілометри і вже близько 5-ї години вечора були у машин. Моємо ноги в найближчому струмку і їдемо в Івано-Франківськ святкуватиме ... і сушити намети.

Підсумки: діти щасливі, мошки наїлися, я згадав Карпати. Шкода що так рідко виходить сюди вирватися. Треба крім походу влаштувати класичну автоподорож по Західній Україні, якщо вже у нас карантин.

Кирило Ясько, Київ