Непал після карантину

Нотатки про подорож в Базовий табір Аннапурни , Непал, квітень 2021 г.

Зі зрозумілих причин в 2020 році Непал випав зі звичної низки туристичних сезонів. Цілий рік величезна туристична інфраструктура варилася у власному соку, без надходження грошей ззовні. З огляду на,що країна м'яко кажучи небагата, це могло закінчиться плачевно. Тому нічого дивного, що навесні 2021 ми летіли в нарешті відкрився Непал з деяким хвилюванням.

Непал відкритий... але пустий.

По-перше, не було черги за візою. Це бентежить. Слава Богу далі в оновленому аеропорту бачиш звичний гармидер і трохи заспокоюєшся. По-друге, в Тамелі ввечері не помітно було жодних туристів окрім нас. По вулицях, де зазвичай пішки не пропнешся, на повну ганають мотоцикли.

І найголовніше - кудись зник клуб Purple Haze. Без нього Катманду - не Катманду. Дуже сподіваюся, що це мене проглючило і вранці все знайдеться.

Оце гуляли ми королівською площею Бхактапуру. Там тільки но відбудували кілька храмів після землетрусу що був 5 років тому. Повкладали цеглини на свої місця, встановили скульптури. Дуже гарно, але так само ненадійно, як і було раніше.

Таке враження що поки закінчать реконструкцію, колесо сансари зробить повний оберт і прийде час нового потрясіння. І уявіть собі, тут це виглядає не як Сизифова праця, а як щось на зразок буддистського ритуалу малювання мандали з різнокольорового піску (вгадайте, для чого?) Тобто все іде за планом ))

Над Непалом вже кілька днів висить щільне марево. Не видно Гімалаїв, не видно зірок. Мені цікаво, чи закінчиться це штормом. Турістів поки що більше цікавить, чи побачать вони гори ))

Доречі, про шторм. Коли поверталися човнами зі ступи Миру у Покхарі, раптово налетів шквал, здійняв хвилі та трохи розкидав наші плоскодонки. Як не дивно звідкись припливли рятувальники на моторці та евакуювали один з човнів. Тепер є про що потеревенити ))

Типовий діалог з непальцями:

- Звідки ви ?

- З України

- У вас там нема корони?

- Звичайно є, вона усюди.

Кажеш це і раптом розумієш деяку слабкість своєї позиції. Якщо в тебе вдома ще не перемогли хворобу, на біса ти лізеш у іншу країну? Або ж ні - ми ж здавали тести. Та чи цього достатньо для відбілювання сумління? Здається у туризма з'являється небажана репутація гедоністичної розваги. Мовляв, зажерлися і їздять...

P.S. Ми вийшли на маршрут - трек в базовий табір Аннапурни. Поки що повземо городами. До речі, рис вже розсадили - це шоу ми пропустили.

Сьогодні декілька непальців висловили вдячність нашій групі, за те що ми попри всі труднощі та ризики приїхали до Непалу. Туристична галузь тут ледь жива, іноземців в країні майже немає (чому?!), внутрішній туризм мізерний. Готел'єри та інші причасні, раді будь-якій копійці.

З іншого боку не надто зрозуміло, як до повернення чужинців ставляться непальці, які не задіяні в туризмі безпосередньо. Деякі зустрічні селяни побачивши нас, поспішали прикрити рота. Але можливо, це в мене параноя (а не вони бояться ковіду).

Зустріли дивну пару. Він з Томська, вона з Колорадо, свого песика знайшли в Непалі. Останній рік вони жили у друзів в Мустанзі (колишнє королівство за Аннапурною). Ті друзі також дещо екзотичні - українець та казашка які постійно живуть в Гімалаях. Про українця ви могли чути, якщо дивилися непальський сезон "Світ навиворіт". Він збудував тут готель, високогірну баню, та годує туристів борщем з варениками.

В Непалі продовжується святкування нового 2078 року. Відповідно, у них зараз початок місяця байсакх, а не середина квітня. В селищі, де ми зупинились (Горепані, висота 2900 м), на відремонтованому спортмайданчику цілий день виступала самодіальність, післяобід були змагання з баскетболу (непогані), а потім до першої години ночі гуцала дискотека. Тут я вперше побачив непальців, що смажать шашлик!

Доречі, в цьому селі 2020 рік не минув даремно. Ті з місцевих хто мав гроші, використали вільний від туристів час аби поновити свої готелі та притулки. До Горепані з двох боків майже впритул підійшла дорога. На вершині Пун-Хілу (3200 м) звели дивний 3-кімнатний сарай (готель, магазин, кафе) з бетону...

Марево над Гімалаями надає подорожі елемент несподіванності. Раніше я чітко знав, що завтра в обід ми побачимо 2 восьмитисячника та заздалегідь попереджував групу аби вони притримували щелепи. А тепер, у мареві, нічого не видно, але весь час ти ходиш напоготові, аби не змарнувати саій шанс побачити гору. Ну і звичайно я знову розказую туристам про ті вершини, наразі з трохи іншою метою.

Прикольно що окрім нас, оптимістів, зустрічати схід сонця на Пун Хілл 3200 м прийшли числені непальці, які вчора до півночі святкували Новий рік.

Стали свідками свята ячої крові. Зазвичай яків на треці до базового табору Аннапурни не побачиш (для них тут занадто спекотно). Але зараз їх навмисно пригнали вниз з гірських пасовищ. Велика кількість непальців зібралася навколо крихітного селища Деуралі (висота 3100 м) аби протягом тижня пити кров яків. Тварин при цьому не вбивають, але все одно стає моторошно. Вважається що кров захищає від хвороб на цілий рік. Тож на фоні пандемії кількість бажаючих досить велика - їх вже розміщують в наметах та їдальнях.

Ми йдемо далі.

Вчора, почався дощ. Перші краплі впали ледь ми ступили на поріг запланованого притулку, а останні - вже на світанку. Після дощу на стежках стало менше пилу, але найголовніше - ми вперше побачили гори. Марево, яке раніше надійно вкривало Гімалаї, нарешті зникло.

В Чомронге нас обламали - наша улюблена кондитерська була закрита. Насправді це не дивно - через нестачу туристів закрито більше половини лоджей і торгових точок. Зате повним ходом йде будівництво першої в районі буддійської ступи. Дивно, що місцеві буддисти чекали так довго.

Магія Гімалаїв в дії - ще вранці ми були в джунглях, а після обіду вже перетинали застиглу лавину. Над вечір знову пішов дощ який на 60% складався з граду. Тож ми були раді що вчасно перевзулися на "зимову гуму" - змінили легкі кросівки на гірські черевики.

Тут, в ущелині що веде до базового табора Аннапурни, значно більше туристів ніж на початку маршрута. Зустріли кілька груп з Індії, бачили росіян, поляків та міжнародну групу трекінг-йогів. Втім це дуже мало для квітня. Половина лоджів просто стоїть зачинена.

Через лавинну небезпеку верхню частину ущелини, що веде в Базовий табір Аннапурни, ми зазвичай проходимо якомога раніше (до сніданку). Окрім того тут не завадить лопата, щуп та інше лавинне спорядження. Адже зимовий сніг в долині вже зійшов, але через опади є вірогідність сходу нових лавин.

Значну частину шляху йдемо лівим (орографічно) берегом долини - оминаємо величезні лавинні конуси під водоспадами протилежного берега. Коли сонце затоплює гори своїм теплом, традиційно зупиняємось для сніданку в базовому таборі Мачапучаре. Але буквально за годину з ущелини підіймається чорна хмара і ми рушаємо далі аби встигнути зійти на 4100 до снігопаду.

Доречі, за минулий рік в MBC закінчили будівництво "корейського" рятувального центру. Цікаво, чи означає це, що у майбутньому тут будуть чергувати лікарі-волонтери як на висотних треках в районі Евересту?

В базовий табір Аннапурни (на висоті 4100м) приходимо разом зі снігопадом. Але на місці змагаємось вже не з опадами, а з гірською хворобою. Хтось потерпає від головного болю, хтось засинає на ходу, дехто просто страшенно голодний )) Аби відволіктись, граємо в "Аліас". Непальці, як завжди в захваті ))

За годину до заходу сонця сніг ненадовго робить паузу і ми швиденько біжимо в радіалку до льодовика. До нього метрів 50 мабуть, не більше. Але стежка ховається під снігом і наше пересування близьке до пінгвинячого - сунемо повільно та комічно. Хтось мабуть сміється дивлячись на нас з вікна теплої їдальні. Але то дрібниці порівняно з можливістю розігнати кров у жилах (та зменшити головний біль).

Навесні 2019 базовий табір Аннапурни був вщент зруйнований лавиною. В 2020 його відбудували з нуля фактично БЕЗ ЗМІН! Той самий формат будівель, ті самі камінчики складені один на одний. І той самий лавинонебезпечний схил за вікном. Тож коли ми прокинулись вранці після потужного снігопаду, був чималий привід радіти сонцю, вітру, горам навкруги.

Швиденько фоткаємо схід сонця та топчемо вниз. Сонце ледь піднялося над Риб'ячим хвостом, а ми вже танемо - йдемо в шортах та кішках. Лише над вечір дощ дає прохолонути та зупиняє нас десь на 2300 м.

Поки ми чекали обід у черговому притулку, поруч працювала непальська каменедробильна артіль. Я переглядав фотки з тієї стоянки і раптом згадав як напередодні, 1 травня, наш непальський гід Гарі розсилав усім знайомим поздоровлення з Днем праці. Ані слова про весну, додаткові вихідні чи шашлик.

Так, є ще на світі такі екзотичні країни, де люди радіють можливості працювати. Уявляєте - нести в гори чийсь багаж, колоти скелю кувалдою або мостити нескінчену стежку і щиро радіти.

12 років тому, коли ми вперше йшли трек до Аннапурни, повернення в цивілізацію тривало на 2 дні довше. Зараз, ми просинаємося на 2300 (селище Бамбу), обідаємо на гарячих джерелах, перетинаємо найдовший в Непалі підвісний міст (майже 300 метрів), а вже ввечері опиняємося у місті... і просто офігеваємо від новини про те, що в Непалі почалася нова хвиля "карантинізації". Щоб повечеряти в ресторані після дев'ятої потрібні якісь особливі маневри і це тільки початок!

Гнітюча спека та соковитий зелений колір. Попри карантин нацпарк Читван радий нас бачити. Керуючий готелем навіть запропонував нам безкоштовну вечерю аби сфоткати групу в ресторані. Тепер він може хизуватися тим, що здобув закордонних туристів, а ми тим, що з честю витримали свою хвилину слави.

До речі, ми не єдині туристи в Читвані. Тут є кілька груп з Індії і враховуючи деякі тенденції це насторожує. Але поки що слони та носороги не пішли на лікарняний і ми швиденько хапаємо свою частку літа.

Вражаюча кількість подій вдається вмістити в 2 тижні ЦЬОГО подорожі. Ми знову в Катманду, знову гуляємо по курних вулицях і покосившимся храмам. Хоча травневі свята вже на носі, але туристів в місті як і раніше немає. Нові реалії: ввечері до нас в готель приїжджає медпрацівник щоб зробити ПЛР-тест.Він потрібен щоб потрапити на літак додому.

На початку травня Непал раптово вирішив знову закрити кордони і влаштувати карантин. Нам пощастило полетіти з Непалу за кілька днів до припинення рейсів. Тож наша група не застрягла в Катманду, все ок - щира дяка усім хто турбувався. А взагалі це дуже кріпове відчуття - втрачати можливості. От щойно ти тут був, гуляв горами, почувався як удома. І раптом все це зникає з твоєї мапи світу. Нехай не назавжди, але ж воно таке рідне...

В Дубаї київські рейси тепер приймають в найбільший термінал. Це додає 30 хвилин на переміщення між будівлями на пересадці, зате в цьому терміналі є зали очікування з ковроліном на підлозі і лавочками без поручнів, на яких можна подрімати. Справжнє щастя для таких волоцюг як ми.

Кирило Ясько, Київ, травень 2021 г.