Качкар - третя спроба

Звіт про Похід на Качкар (Туреччина) в липні 2021

Ми знову йдемо на Качкар - похмуру та величну гору на півночі Туреччини висотою майже 4000 м. Особисто для мене це вже третій похід в Понтійські гори. І ось основні відмінності від попередніх подорожей:

Трабзон - великий морський порт без жодних натяків на пляж. Ми прилетіли сюди задля чергового походу на Качкар (3937 м) але чесно кажучи плекали невеличку надію перед горами зануритись на хвилинку в море.

Даремно - єдиний пірс в центрі міста з якого можна було хоч якось стрибнути в воду нині закритий на реконструкцію. А їхати кудись за місто не було ані часу, ані бажання. Тож ми купили 5 балонів газу, кілограм черешні (трохи дешевше ніж в Україні) та побігли пагорбами Трабзона у так би мовити акліматизаційну радіалку.

Знайшли затишне місце в парку і політали трохи на дроні - аеропорт зовсім близько до міста і над центром дрони заборонені. Потім ще раз набрали висоту, вже самостійно - вилізли на пагорб де кафе з самоварами та чудова панорама міста.

Варто зауважити, що за ті 5 років що минули з попереднього огляду міста, воно стало краще. Тривають роботи з реновації районів поруч з базаром. Зводять великі естакади та тонель для нового хайвею. У глибоких ярах замість темних трущоб з'явилися чудові паркові зони. На центральному майдані більшість людей в масках, але ресторани працюють, а скажених туристів ніхто не займає.

Похід на Качкар - досить коротка подія (1 тиждень) тому має сенс не марнувати час, а з першого ж дня поринати в атмосферу гір. Мабуть саме тому наш водій летів по гірській дорозі зі щвидкістю винищувача, пританцьовуючи на кермі.

Саме тому похід почався з двох турків які фоткалися обіймаючи пухнастого "медведика" з букетом квітів. І звичайно нема ніяких інших причин для того щоб перші пару кілометрів ми крокували під сліпим сонячним дощиком. На Качкарі дощ - один з головних персонажів і щось підказує мені, що в нашій оповіді він обійматиме чимало простору ))

Стали табором одразу за стрьомним місточком на висоті 2400 м. Я добре пам'ятав що минулого разу, коли ми ночували на 250 метрів вище, у кількох туристів вже були легкі прояви гірської хвороби, тож не став ризикувати. А ще на цій стоянці хлопці знайшли трохи хмизу для багаття. Таке ігнорувати не можна!

Перший перевал (3165 м) у поході по Качкару ми здолали напрочуд легко. Ніхто не жалівся ані на гірську хворобу (минулого року на цьому самомі місці пів групи вже маялися головою) ані на важкі наплічники. Хлопці навіть потягли через перевал дрова для вечірньої ватри... Щойно спало на думку що все це могло бути одним з проявів тієї самої горняшки (ейфорією).

На перевалі нас накрила злива, але ми швиденько відбігли трохи нижче, натягли тент та з кайфом пообідали під звуки дощу з градом. І на місце ночівлі прийшли вчасно, і погода надвечір заспокоїлась. Все супер. От тільки мене (як гіда) все більше турбує чудовий апетит цієї групи. Ніхто не заслаб на висоті і продукти зникають з фантастичною швидкістю. Якщо так піде далі, то за кілька днів ми доїмо власні запаси та почнемо полювати на корів...

Стоїмо табором посеред величезної гірської долини. Таке враження що людей нема на багато кілометрів навкруги. І оскільки саме за цим відчуттям ми сюди і прийшли, то я не кажу группі, що до найближчого помешкання менше двох годин ходи :)

Похід врятовано! (від голодної смерті, див. попередній пост). Ми зайшли до пастухів, та за кілька баксів придбали здоровенний пакет бринзи. Тепер група йде вгору впевнено, я б навіть сказав незупинно.

Ще до обіду прийшли на місце наступної ночівлі - на берег озера Atsiz Gölü, висота якого біля 3300 метрів. Минулого року ми зустріли тут свіжий сніг, наразі також маємо поодинокі сугроби, але старі, зимові. Втім в цілому тут тепло і цілком очікувано з-за рогу з'являється грозова туча. Терміново дожовуємо сублімати та ховаємось в намети. Тепер маю чим розважитись - потрібно слідкувати аби ніхто не заснув (через горняшку).

Аби дослідити межі магічного впливу додаткового харчу я цілий вечір намагався залякати групу майбутніми складнощами:

- нарешті показав їм вершину, на яку ми прямуємо (Качкар, 3937 м),

- маршрут вечірньої радіалки проклав без жодної стежки,

- перед сном розказав кілька історій про гірську хворобу в Гімалаях.

Але ніхто не злякався, та не відмовився від сходження. Ба більше - навіть від купання в крижаному озері не відмовились (що насправді було досить ризикованою розвагою). Так чи інакше, завдякі бринзі ми завтра йдемо на вершину!

Звичайно ми на неї вилізли! Гору Качкар (3937м) взято, але вона таки трохи познущалася над нами:

По-перше, ще на початку сходження, о шостій ранку, ми зустріли турецького туриста похилого віку, який вже повертався з вершини! Він сказав що стартував о першій ночі, тобто на шлях до верхівки і назад йому знадобилось лише 5 годин. І це приголомшує, адже ми лише вгору йшли 4 години.

По-друге, на вершині нас накрило хмарою і група майже нічого не побачила. Я добре пам'ятав як воно виглядає за іншої погоди, але не став ані розказувати, ані хизуватися фотками. Мені здалося, що так безпечніше ))

До речі, про безпеку. Перед початком подорожі я попередив туристів про те що на горі повно "живого" каміння та сипухи і тому має сенс взяти каску. Чомусь прислухались до цієї поради здебільшого початківці, а от досвідчені пішли на ризик.

На щастя все пройшло добре - каміння з неба не падало... а тільки лив дощ як скажений. І надвечір ми мокрі та втомлені прийшли в базовий табір Качкару, просушили намети і знову купили у місцевих їжі та влаштували невеличке святкування.

Хлопці так захопилися бесідою, так довго ще теревеніли після заходу сонця (та усих пройдених кілометрів) що стало зрозуміло - наступного разу їм буде потрібна вища гора. Можливо Арарат?

Наприкінці походу інколи відчуваєш, що ще "не набігався", не вхопив достатню дозу пригод. От і на Качкарі (північна Туреччина), за один перевал від фінішу я раптом засумував, та й супутники ще не всі скучили за комфортом.

Рішення знайшлося дуже швидко - замість того щоб поспішати на той бік гір, в цивілізацію, ми навпаки раненько стали на ночівлю, під тентом перечекали зливу (цеж Качкар, без опадів ніяк) і о шостій вечора пішли в радіалку.

Звичайно це авантюра, йти кудись в горах за 2 години до заходу сонця. І звичайно пригоди не забарилися. Замість позначеної на картах стежки нас чекав фактично дикий схил, ще одна злива і морена на яку не варто було лізти... якби не захід сонця.

Ми повернулись вже в темряві, орієнтуючись по маячку на наметі (отже ми не зовсім психовані). Прийшли по пояс мокрі (форсували кілька річок) але до біса щасливі - що все закінчилось добре, що є ще порох, що гори з нами ))

На останньому перевалі (Качкар, Туреччина) нас ДВІЧИ обігнав місцевий дідусь. Спочатку він наздогнав нас на підйомі, розпитав куди йдемо, розказав що жене кобилу з вантажем в те сам село. Убіг. За кілька годин, коли ми були на середині спуску, зузстріли його знову - дід повертався вже без тюків, спитав чи все у нас добре, як почуваємось.

І насправді така ситуація досить типова для гірських походів. Скільки раз було таке що ти ледь йдеш, героїчно долаєш перешкоди, аж раптом зустрічаєш місцевих дітлахів які тією самою стежкою повертаються зі школи. Як сприймати подібний сюжет? Це вони такі круті, чи ти настільки слабий?

Особисто мені здається доречним згадати, що ти тут на відпочинку (хай і екстремальному). Саме тому ти можеш дозволити собі такий архаїчний засіб пересування, нелогічний з точки зору здорового глузду маршрут, та пришелепкувату посмішку на фотках. Саме тому ти йдеш повільно, а вони - ні. Можливо колись ви зустрінетесь на вулиці вашого міста - і тоді саме ти будеш весь в милі бігти по справах, а мешканець гір з подивом спостерігатиме...

Проте це буде колись, а поки хай заздрить ))

Наше сприйняття екстремальних ситуацій - дивовижно суб'єктивна штука. Після завершення походу на Качкар ми заїхали на годинку на рафтинг. Початково, очікування від цього атракціону були досить помірні, адже і грошей за нього просили небагато - лише 15 євро. Порівняйте з 45 євро в Черногорії, де ми плавали нещодавно.

Але варто було стати на воду, як стало зрозуміло, що шари не буде - ріка Фіртіна, щиро нагодована регулярними зливами, текла бурхливо та потужно. На кожному другому порозі наш човен повністю заливало водою. Якщо дивитися на фотки, то взагалі страшно стає - як нас там не змило (один таки випав). Але наскільки я пам'ятаю власний стан, страху не було взагалі - лише бажання не отримати власним веслом в пику.

В той самий час я згадую як стрьомно було минулого року на Дністрі, коли ми сплавлялися на байдарці після повені. Чомусь найменше хвилювання води тоді викликало помітний приплив адреналіну.

Можна припустити, що зараз мене заспокоює присутність у човні досвідченого керманича. Якимось дивом цей хлопець СТОЯВ у повний зріст, у той самий час коли ми ледь повзали по дну. І спадає на думку, яка ж то до біса велетенська відповідальність - бути чиїмось гідом. Бо люди схоже схильні напівавтоматично відключати страх (та обережність) при першій ліпшій можливості.

Останній день подорожі, Трабзон, 8 годин до літака - вгадайте, що ми робимо? Звичайно їдемо на екскурсію! Нічого надзвичайного - якісь печери, гірські монастирі та ресторани. Що дійсно вражає - це швидкість з якою змінюються кліматичні зони. Ще 30 хвилин тому навколо були смереки, хмари та зелена травичка, а потім ти минаєш перевал і моментально потрапляєш в світ де +40 з вологістю 30% і червоні скелі випромінюють фотони. Кайф!

Висновки

Взуття. В кросівках цей маршрут пройти цілком можливо. Особливо в комбінації з мембранними шкарпетками. Але "можливо" і "рекомендовано" - зовсім різні речі. Отже я не раджу ходити там в кросівках і наступного разу мабуть сам піду в черевиках. Чому? І через каміння, і через вологу і через високу вірогідність зустріти на маршруті сніг. Враховуючи останнє туди взагалі можно було б ще й льодоступи взяти.

Каска. Транспортувати її до початку маршруту дуже незручно - каска займає значний об'єм та вимагає обережності. Але як не крути, з нею на схилі почуваєш себе спокініше. Беріть!

Квілт. Мій старий квілт потрібно оновити - пух посередині пакетів розбігається швидше ніж я засинаю. Тож кілька ночей я спав повністю вдягнутий. Не надто комфортно. Але! Мій наплічник важив від 12 до 15 кг (інколи забирав частину вантажа у сина). І це приблизно на 8 кг менше ніж у інших хлопців з групи. На мій погляд це вартувало зусиль.

Горняшка. Особисто до мене гірська хвороба не заходила, але я за це й не думав. Мене турбувало як нову висоту здужає син (14 років, в гори ходить з 4). Під час ночівлі на 3300 в нього дещо боліла голова та зник апетит. Тож ввечері я нагодував його чаєм з діакарбом (на всяк випадок) та ібупрофеном і ми домовилися зачекати ранку (аби вирішити чи йде він на вершину). Вночі він спав нормально і прокинувся "в формі". На вершину син ступив першим :) Апетит повернувся вже на 2900.

Дрон. Це була моя перша спроба взяти квадрокоптер в похід. Спочатку мене дуже турбували захист дрону під час транспортування, обмеженність заряду, нестача часу аби літати не тільки в таборах. Даремно нервував - все владналося.

Кирило Ясько, Київ